Читати книгу - "Завтра будуть коти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я вилизую шерсть. Обожнюю вилизувати собі шерсть (моя мама завжди казала, що «майбутнє належить тим, хто вдосвіта себе вилизує»). Одночасно міркую про те, що робитиму сьогодні. Ми, коти, постійно імпровізуємо. Звичайно, я б воліла продовжити розмову з сусідом-сіамцем, але він, здається, не дуже зацікавився моєю особою, а я надто горда, аби щось просити (тим паче в самця…). Тому вирішую сама продовжувати власні дослідження міжвидової комунікації та обираю за жертву найпримітивніший екземпляр: червону рибку в акваріумі на кухні.
Підходжу, вивчаю її крізь скло, яке нас розділяє. Вона, мабуть, налякалась, бо відсахнулася і відплила якнайдалі від мене.
Добридень, рибко.
Я спираюсь на скло подушечками лап, заплющую очі й надсилаю телепатичне повідомлення. Починаю муркотіти.
Наталі називає її «Посейдон». Вирішую, що вона неодноразово чула це слово і зрозуміє, що я звертаюся до неї, якщо подумки так її називатиму.
Добридень, Посейдоне.
Маленький помаранчевий коропець із широкими звинними плавниками квапливо ховається серед свого псевдокаміння, де його майже неможливо розгледіти.
Я знову посилаю повідомлення, муркочучи. Що йому сказати — «Не бійтеся»? Тоді можна подумати, ніби справді існує якась небезпека. Треба вигадати щось інше. О, вже знаю, що сказати:
Я готова вести з вами рівноцінний діалог, навіть якщо ви просто рибка.
Так, це послання годиться, але чомусь не викликає позитивної реакції.
Навпаки, Посейдон так глибоко запорпався в акваріумний декор, що зовсім зник з очей. Яка невдячність за мої зусилля!
Але я не збираюся відмовлятись від свого наміру, тому, усвідомлюючи його складність, кладу лапи на край акваріума і налягаю всією вагою, доки він потрохи не починає перехилятись і вода, яка нас розділяє, вихлюпується. Я подумала, що діалог легше буде встановити при безпосередньому контакті.
Але я погано розрахувала вагу акваріума, і він несподівано перевернувся. Я ледве встигла відскочити вбік, щоб не намокнути. Посейдона виносить водою не тільки зі сховку, а й з акваріума.
Врешті-решт він опиняється на скатертині. Звивається, вигинаючись у різні боки, наче танцює. Мені здається, що я зробила відкриття у царині спілкування з рибами. Він доволі граційно підстрибував, розтуляючи і затуляючи рота, але не видавав жодного звуку. Його зябра швидко тріпотіли, відкриваючи червоні блискучі ділянки.
Нарешті ми зможемо поговорити, Посейдоне. Я відчуваю його вібрації, але не можу їх витлумачити.
Отак тріпаючись, він опинився скраю столу. Оскільки я не розумію, що він хоче мені показати, то кладу на нього лапу, що заважає йому здригатись і збільшує амплітуду його рухів ротом.
Налаштовуюся на частоту максимального сприйняття.
Ви часом не голодні?
Задоволена своїм здогадом, перекидаю коробку з сухими хробаками, яку використовує Наталі, щоб його нагодувати.
Він не їсть.
Чекаю, рухаю його, торкаючись подушечками, потім кінцем кігтя, муркочу.
Заспокойтеся.
Раптом він перестає тріпатися. Очевидно, нарешті прислухався до мене, — але ні, його зябра відкриваються й закриваються все швидше й швидше. Здається, з ним не все гаразд. Знову моя спроба комунікації виявилась провальною. Проте я не втрачаю надії, що знайдеться інша жива істота, здатна підтримати змістовну бесіду зі мною. Наразі ж слід визнати, що для отримання інформації залишається моя людська служниця, яка позитивно реагує на мій муркіт на низькій частоті.
Вхідні двері відчиняються — ось і вона. Цього разу в неї в руках щось наче валізка з ґратами, звідки долинають різкі звуки. Намагаюсь зрозуміти, що це за подарунок вона мені принесла.
Вона швидко відчиняє дверцята валізки і випускає… кота!
Мабуть, їй так сподобався мій вчорашній муркіт, який допоміг їй розслабитися і заснути, що вона думає, наче всі коти так можуть.
На килимі я бачу нікчему — чистокровної ангорської породи. Наталі усміхається і наче радіє, показуючи мені цей пухнастий клубочок, і весь час повторює слово, яке, очевидно, означає його ім’я: «Фелікс».
Ще один невдалий подарунок.
Цей суб’єкт, здається, трохи тупуватий. Побачивши мене, він замість того, щоб підійти з похиленою головою на знак визнання, що перебуває на моїй території, глипає на мене своїми жовтими очима.
Як я ненавиджу чистокровок! У нього навіть колір хутра нудний. Він увесь білий. Я, до прикладу, — білого кольору з багатьма дуже гарними чорними плямами, розсипаними по всьому тілу.
А він такий невиразний. Шерсть довга, густа, лискуча. Який же це треба мати смак, щоб вибрати для мене отакого жовтоокого самця ангори? Я відразу ж демонструю, що він мене не цікавить, задираючи хвоста і показуючи йому анус. Але цей дурень неправильно мене розуміє. Замість того, щоб збагнути, що я його відіслала геть, він думає, що я хочу з ним паруватися.
Ось вона — недолугість самців чистої раси!
Мені довелося вдряпнути його лапою, на третину випустивши кігті, щоб доступно пояснити, що я тут головна і взагалі.
Увесь цей час Наталі говорить дуже тепло: думаю, вона вважає, начебто я тішуся, що мушу тепер все ділити з незнайомцем, який з’явився нізвідки. У відповідь я вдруге випускаю кігті та виразно сигналізую:
Ти мені не подобаєшся. Забирайся геть.
Невдовзі він таки здався. Я не дозволю, щоб мені нав’язували компаньйона.
За цей час моя людина помітила, що Посейдон відійшов у кращий світ, тож не чекаючи, поки мені почнуть докоряти (ненавиджу, коли в мене пробують викликати почуття вини), я залишаю кімнату і йду на другий поверх. У тому, що сталося, така сама вина цієї тупої риби, як і моя. Якби він зі мною поговорив, цього б не трапилося.
Фелікс, гадаючи, що я хочу показати йому будинок, пішов за мною, радісно вібруючи задертим хвостом.
Коли він знову пробує наблизитися до мене, я вигинаю спину і бризкаю йому слиною в морду. Сподіваюся, тепер до нього дійде, з якою самичкою він має справу. Він ще промовистіше пригнувся, уникаючи мого погляду, відвівши притиснені вуха назад, опустив нарешті хвоста, похнюпив голову і ледь чутно нявкнув.
Ох уже ці самці, вони завжди задирають носа, а насправді, виявляється, всі як один — слабаки, коли опиняються віч-на-віч із самицею, яка знає, чого хоче, а особливо — чого не хоче.
Я скористалася його позою і надзюрила йому на голову, щоб він затямив собі, хто тут встановлює правила (о, тепер колір його шерсті пасуватиме до кольору його очей).
Він щось говорить, я майже його не слухаю, та все ж вирішую встановити діалог з цим дурнуватим чужинцем, аби повідомити йому, що він не має права наближатися до моєї миски і їстиме тільки після мене.
Він також не має права справляти природні потреби у мій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Завтра будуть коти», після закриття браузера.