Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Стара хвороба 📚 - Українською

Читати книгу - "Стара хвороба"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Стара хвороба" автора Володимир Миколайович Верховень. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 69
Перейти на сторінку:
class="p1">А Юсуф, ніби говорячи сам до себе, вів далі:

— Біль завжди залишається болем. Але бідоласі піде на користь довга морська подорож. Він зможе забути про все на світі. Хай відпочине серцем, знайде душевний спокій…

Зулейха ледь здригнулася, і чоловік помітив цей порух.

Он воно що! Юсуф гадав, що ця подорож допоможе їм скинути камінь з душі, знайти спокій і тишу, яких так прагли їхні виснажені серця, сточені невидимим гробаком самотності.

Матрос у подертих черевиках з рідкою чорною борідкою, котрий йшов запалити ліхтар на флагштоку, ненароком зачепив шезлонг Зулейхи і дістав од Юсуфа прочухана. Ця грубість була такою недоладною поряд зі щиросердям, яке він щойно виявив до старого.

Нагримавши на матроса, Юсуф звернувся до Зулейхи:

— З вашого дозволу, я на хвилинку покину вас — треба сходити в камбуз… Взагалі, наш кухар справляється непогано… Але над обслуговуванням варто трохи попрацювати…

Зулейха сиділа під наметом, який, як сказав їй чоловік, було зроблено спеціально для неї. З кожного боку тенту, що вдень захищав її від сонця, а нічного часу від мряки, кріпились вервечки. З їх допомогою завжди можна було закрити той бік, звідки світило сонце чи дув різкий вітер. Для Зулейхи, яка не могла спуститися вниз у полудневу спеку, цей тент слугував свого роду шатром.

Хвилин за десять Юсуф повернувся з молодим юнаком у білому фартусі. В руках хлопчина тримав тацю з тарілками й склянками, а Юсуф — рушника.

Радий блазнювати Юсуф легко зігнув стан у поклоні:

— Знайомтесь, це наш гарсон Халіль, а я метрдотель. Гарсон не знає всього церемоніалу… Але ж він кілька місяців був слугою в шинку… Чи не так, Халілю? Він мешканець Мітіліні. Ти, мабуть, не знаєш, хто такі ці мітілінці? Віднедавна так називають жителів Міділлі… Як там твоя нахіє[4] називалася, га?

— Нахіє Єре…

— Так от, Халіль родом з цього містечка… Таємно від усіх він просто-таки марив Анатолією, де в нього були якісь родичі. Отож зібрав він якось речі в торбину та й гайнув на наші простори на рибальському човні, відсапнув уже в Айвалику.[5] Але напевно була й інша причина для втечі. Хто зна, може, ти кого-небудь зарізав, га, Халілю? Правду кажи… Бо як перевірю, гірше буде…

Халіль, мов той джин, хутко ладував обід. Поки він накривав скатертиною столик Зулейхи, Юсуф почав настроювати радіо. Халіль приніс на стіл тільки один прибор.

Юсуф пояснив і це:

— Ти обідатимеш сама. Гадаю, ти не заперечуватимеш, якщо ми з капітаном перехилимо по чарці-другій раки[6]… Не бійся, що капітан уп’ється і що-небудь скоїться. Про всяк випадок у нас є помічник капітана. Як я вже сказав, усе продумано до дрібниць…

Це було вперше за багато днів, коли Зулейха поїла усмак.

Розділ другий

Холодний вітер, який капітан з дерев’яною ногою назвав бора,[7] розгойдував судно.

Ніч була безмісячна, над водою нависав легкий туман. Зулейха погасила лампочку над головою. Вода поряд з бортами судна мерехтіла фосфорним блиском, рясніла бульбашками й зникала попереду, розчиняючись у темряві ночі. Юсуф більше не підходив до дружини. Зі свого місця Зулейха під світлом підвісної лампи бачила, як він пив з капітаном раки, і погляд її раз у раз звертався в той бік.

Те, що, незважаючи на прохолоду, Юсуф скинув піджак і сидів у самій сорочці, а під час розмови різко розмахував руками, свідчило, що він перебрав через край.

Щораз, коли між Зулейхою та чоловіком відбувалися сварки, вона повторювала:

«Коли ви їдете на прогулянку в гарне місце, чи не краще було б милуватися красою природи і розважатися без того, аби чоловіки, нализавшись, не влаштовували під п’яну руч бійку, а жінки, розклавши багаття, не готували їжу, задихаючись від їдкого диму?»

Однією з негативних рис Юсуфової вдачі була його надмірна демократичність.

«Коли ви гніваєтесь, декому з нещасних перепадає від вас на горіхи. Я ж вашу поведінку розумію лише до певної міри. Так, ви онук землевласника, тож звичка гнобити всіх живе у вас від народження, так само як і потреба в їжі чи питві… Та при цьому в короткім часі ви, анітрохи не соромлячись, поводитеся як рівний з людьми нижчого соціального стану. Ви їсте з ними за одним столом, прогулюєтеся разом у полях. От цього я ніяк не збагну».

Зулейха пригадала, як сварилася з чоловіком під час медового місяця, намагаючись зробити з цього провінціала актора, рівного собі, гідного виконувати перші ролі в кіно, і всміхнулася власній наївності.

Сю ніч негідні розваги Юсуфа й капітана з дерев’яною ногою на цій ненадійній старезній посудині з гребними колесами анітрохи її не хвилювали. Зулейха дивилася на них як на пригодницький фільм про море, лишаючись цілком незворушною.

Зараз їй було байдуже, що робив цей чоловік, до якого вона більше не відчувала симпатії і якого майже встигла забути.

Дитинство Зулейхи минуло в Стамбулі. Її батько був військовим. Раз на кілька років він заїжджав до Стамбула і, пробувши з сім’єю три-чотири тижні, повертався в частину.

Коли після перемир’я почалося повстання в Анатолії, Зулейха разом з матір’ю та однією з тіток, яка померла невдовзі від кісткових сухот, залишилися зовсім самі.

Хвала Аллаху, що брат її матері, Шевкет-бей, частенько навідувався до їхнього будиночка в Куручешме. Він наглядав за тим, як велися справи, а іноді на кілька тижнів привозив їх погостювати до свого особняка в Еренкьоє.

Шевкет-бей на той час був великим цабе в Міністерстві закордонних справ. Щоразу, приїжджаючи до Куручешме, він просто з порога питав одне й те саме: «Чи є новини від божевільного?», і, найчастіше чуючи заперечливу відповідь, докидав, тяжко зітхаючи: «Ет, і собі шкодить, і бідолашній дитині».

«Божевільним» дядько Зулейхи називав Алі Османа, її батька. Шевкет-бей дуже любив племінницю. Але ця любов не заважала йому називати божевільним чоловіка, який повірив у мрію, нібито можна вигнати з країни найбільш організовану армію світу, маючи за вояків купку селян, озброєних палицями й сохами. А зараз цю зруйновану й переможену країну могла врятувати лише дипломатія. Та цей оглашенний і далі своєю дикою поведінкою позбавляв країну хай і крихкої надії, риючи вірну могилу нещасній Османській державі!

Мати Зулейхи дуже боялася, що дитина тужитиме серцем, потерпаючи за батька, уникала подібних розмов при ній.

Та Зулейха була вже не маленька, і все розуміла. Тому щоразу, коли згадували ім’я її батька, ніби йшлося про хворого чи небіжчика, — дівчинка

1 ... 5 6 7 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стара хвороба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стара хвороба"