Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

На моє і Барда щастя, з поближчого вагончика вийшла ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. ФЄДЯ — наше спасіння. Скільки раз протягував він мене через безнадійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону. Він підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той момент колегу, сказав:

— Давай талончик. — Взявши його другою рукою, відволочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з проштампованим пропуском для виїзду.

— Сьогодні в поляків чорна бригада, — сказав він змовницьким тоном. — Вважайте там, можуть не пустити з вашими пасажирами.

Ми подякували, сіли в машину і переїхали на польський бік. Перше, що сказав нам поляк, кинуло мене у піт:

— Згасіць сільнік! — Це означало, що я мав виключити двигун. Машин більше не було, і вся увага впала виключно на нас. Не виключити — означало, що я через три хвилини знову побачу Фєдю, нам таке не підходило. Ми їхали в Європу.

Я вирубав мотор і вийшов з машини.

Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.

— До конд єдзєцє?[1] — запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.

— До Берліна на фестіваль, — чистою польською відповів я. — Театр єднего актора, тен пан в окулярах єст акторем, манекіни — для сценографії, а я му помагам.

Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь який наркоділер з Бучача на коноплі. Він шукав наркоту і був переконаний, що вона в нас є. Але з дверей від постукування по них фонаріком крім кусків ржавчини не впало нічого подібного до кокаїну. Так він походив ще з хвилин десять і попросив відкрити капот. Коли я здійснив його просьбу, перед ним відкрилася паща, якій позавидував би амазонський алігатор. Туди міг попасти навіть кінь, і його б там довго шукали. Посвітивши на брудні маслянисті деталі, поляк просяк противним запахом спалених газів, і від його парфумів «Пані Ковальска» не залишилося навіть натяку.

— Єхаць! — крикнув він і, заложивши руки за спину, став збоку.

Я шепнув Барду, що треба вийти з машини і попхати, бо дістаючи корбу на польській митниці, ми б заробили собі пожиттєву депортацію. Бард перший раз від Новоєврейська виліз з машини, поправив окуляри і разом зі мною почав пхати машину в бік виїзду.

Поляк, збаранівши від такої наглості, крикнув істеричним тоном:

— Пов’єдзялем — єхаць, а не пхаць![2]

Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину й робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину. Та оскільки пістолет був у нього хіба що в штанах, ми більше переживали за того, спереду, який відкривав шлагбаум. Він вирячив очі і спросоння не міг догнати, як йому вчинити. На нього неслася велика іржава махина і через кілька секунд могла змести його будку. А він зайняв би горде місце на капоті у вигляді фігурки оленя, який готується до стрибка.

— Отвєрай![3] — крикнув йому я, заскакуючи на ходу в кабіну і навпомацки шукаючи ту кнопку, без якої наша пробіжка увінчалася б депортацією.

Він скажено дивився то на мене, то на «Побєду», то на начальника, який кричав йому щось іззаду. Любов до життя перемогла — він підняв шлагбаум і відскочив убік. Ми пронеслися повз нього на швидкості сорока кілометрів на годину — крило якраз почало відбивати свій зловісний ритм. Бард ніяк не міг заскочити, він засидів ногу, і вона теліпалася, як частина чужого організму, прив’язана до нього. Він повис на дверях і не міг перехилитися, щоб упасти на диван і закрити їх. Я натиснув кнопку, врубав передачу, машина сіпнулася, завелася, і Бард влетів у кабіну, поправляючи окуляри.

— Я фіґєю, — вирвалося в нього.

Йшла четверта година нашої подорожі, і ми вкотилися в Польщу. Ми проїхали 50, а до фінальної точки залишалося всього якихось там 950 кілометрів.

Якби мені випала зараз, у мої 37 з половиною років, така нагода — проїхатися «Побєдою» до Берліна, я б застрілив того, хто мені це запропонував, а потім застрілився би сам. Тоді — все було інакше. Бард мирно спав, не знімаючи окулярів і не підозрюючи, що, коли б він був на цьому місці років через п’ятнадцять, його прострілений труп я би скинув десь у комиші Вісли в районі Кракова. Я крутив руль і не знав, що паралельно з нами відправилася ще одна експедиція до Західної Європи, укомплектована Бардом. З Бучача через дві години після нашого від’їзду рушила дивна машина УАЗик, переповнена людьми і манекенами. Машина являла собою прототип санітарної машини «швидкої допомоги», з таким круглим смішним передом, які є в кожній лікарні. Місць там було шість, але в машину запхалося вісім чоловік, крім чотирьох дорослих манекенів. Шофер називався Олег, і їздив він на ній таким чином, що коли він сидів за кермом, коліна у нього були на рівні вух, а руль внизу між ногами. Зручно продумане місце водія постійно тримало шофера в напруженому стані і не давало заснути під час руху. В машині разом з великою кількістю невідомого мені люду їхав наш з Бардом друг Тері, якого я забув узяти на борт нашого віайпішного корабля. Я прекрасно пам’ятаю, коли ми проїжджали Жешув, під горою стояла машина УАЗ із тернопільськими номерами. Купа народу копошилася біля неї і махала всім машинам, які зі свистом мчали повз них. У Польщі не прийнято було зупинятися незнайомим — буремні роки рекету мали свої неписані закони. Я також, стримуючи сльози, проїхав біля них і не зупинився. Нечиста хотіла, щоби Бард у цей момент спав, а спав він майже всю дорогу. А виявляється, в Олега скінчився бензин, і вони всю ніч спиняли машини, щоби попросити пального. Вісім годин вимучені і замерзлі українці стояли на смерть на польській дорозі, підсцикаючи знак «КРАКІВ 200 км». І вижили. Бо прийшов ранок, і хтось, сильніший за інших, вийшов на горбок і побачив величезну заправку, яка була якихось триста метрів од місця примусової стоянки по інший бік гори. Сльози щастя залили очі українців, а Олег почалапав з двома фляшками з-під води «Моршинська» набрати бензини. Ми в той час доїхали до Кракова