Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Вета

Його довгі пальці вистукують по оббивці керма невигадливий ритм, а зосереджений погляд спрямований на дорогу. Я крадькома підглядаю за його руками, так вони мені запали. Нічого не можу з собою зробити.

Цей хлопець заспокоює мене. Якимось неймовірним чином гасить мою злість. Єфим розлютив мене сьогодні вранці. Через нього я спізнюся на роботу. А я терпіти не можу спізнюватися на роботу.

Бачте йому не сподобався мій зовнішній вигляд. Та яка йому різниця, як я виглядаю? Його ж поряд не буде, щоб згорати від сорому.

Ось, знову! Я знову заводжуся. Переводжу погляд на Матвія. Він теж здається не в собі, тому вирішую розрядити напругу, зморозивши чергову дурницю.

— Сусіду знизу, можна поставити одне запитання?

— Спробуй! — не відволікаючись від дороги, відповідає він.

— Зізнайся, ти витріщався на мою дупу, коли я підіймалася сходами? Сподобалася?

Зазвичай я не так розбещено поводжусь. Мій девіз — завжди бути тихою й непомітною, бо Єфиму буде соромно за мене, а я не повинна засмучувати Єфима. Особливо у компанії, де є протилежна стать. Але проблеми, які з’явилися та потреба не бути тим ким я не є, підштовхують мене до такої поведінки. Мені вже давно не було так легко і невимушено з кимось стороннім. Хіба можна проґавити такий шанс? Я хочу ще трохи продовжити це відчуття… це почуття невимушеності. 

Від мого запитання Матвій давиться слиною та повертається до мене. Він зі сміхом видихає з легень повітря й відкашлюється в кулак. Качає головою.

Я змусила його зніяковіти? Виявляється, це прикольно тримати ситуацію під контролем й казати, що на думку спаде не боячись засмутити співрозмовника й виглядати безглуздо в його очах.

— Тобі правду сказати чи збрехати? — зупиняється на червоний. Дивиться просто в душу.

— Судячи з того, як ти вже відповів, мені тепер точно не впізнати: збрехав ти чи ні.

— А що, у дівчинки Вети проблеми з довірою?

— Якщо, зовсім трішечки, — знизую плечима. Швидше за все із самооцінкою.

— Сподобалася, — коротко відповідає він, підтискаючи губи. Ховає посмішку чи роздратування. Не розумію. — Головне, щоб Єфимові подобалося. — Закінчує свою відповідь хлопець.

Ось так легко цей незнайомець обламав мене, змусивши залізти у звичний панцир, де так тепло й затишно... сумно й самотньо. Справді Вета, прийди до тями! На що ти сподівалась? 

— Чому ти дала ім'я квітці? Мене аж ніяк не відпускає це питання.

Матвій кидає короткий погляд у мій бік, знову зароджуючи якесь безглузде тепло всередині. Так просто. Ніби знає, де натиснути, щоб я заговорила.
Мабуть, у всьому винен дощ та поганий настрій. Інакше я б не розповіла йому цю дурну «таємну таємницю».

— Ти розмовляєш сам із собою? — ховаю посмішку. — Вголос.

— Не помічав за собою такого. Тим паче вголос.

— А я люблю поговорити сама із собою. Іноді це дуже цікаво. А оскільки з боку це виглядає як мінімум дивно…

— Ти дала ім'я квітці й тепер він твій співрозмовник? — перебиває мене Матвій. — Наскільки нудне твоє життя, що тобі нема з ким поговорити?

— А твоє краще, чи що? — виходить трохи грубіше ніж хотілося.

Просто він зачепив за живе. Навідмаш різнув по рані що гниє. Я думала, що там вже давно була ампутація. Виявилося ні. Ще болить.

— Як мінімум, є з ким поговорити, — дивиться на мене.

Знову забирається під шкіру, але на цей раз його погляд виглядає стурбованим.

— Тут зупини! — бачу вивіску квіткового бутика. Це наче порятунок якісь.

— Якщо все так погано, приходь до мене поговорити. — схилившись, Матвій заглядає в очі. — У мене є печиво, — грає бровами.

— На темну сторону натякаєш перейти? — граю бровами у відповідь.

— Можливо, — його погляд спрямовується в пасажирське скло позаду мене, де через краплі видніється розмита «Флора». — Ти флорист?

— Загалом незакінчений ветеринар. Але зараз, так — я флорист.

— Ти ветеринар? — не приховуючи подиву, сусід дивиться на мене. Наче за секунду я стала зовсім іншою людиною в його очах.

— Незакінчений! — повторюю з натиском.

Накидаю на голову капюшон й вискакую з авто. Безглуздо посміхаюся. Його здивування мене розсмішило. Але гарному настрою не судилося продовжитися довго. Зачинивши дверцята, поглядом, моментально натикаюсь на самотньо припаркований червоний Порш. Двірники гойдаються в різні боки. Водій у машині.

Отже, Єфим побачив, що мене привіз інший.

Чорт забирай! Сьогодні обов'язково мають статися всі неприємності за раз?

Кутаюся сильніше в куртку та крокую до входу. Обертаюся назад. Матвій чомусь не їде. Чого ж він чекає? Неминучої катастрофи?

Підіймаюсь сходами й чую, як відчиняються двері. Врізаюсь у чиєсь тіло.

Підіймаю голову вгору. На мене дивиться Єфим. Ні агресії, ні роздратування у його погляді немає. Значить заспокоївся. Добрий знак.

— Тихіше! — ловить за плечі. — Довго ж ти переодягалася.

— Яка тобі різниця? — скидаю його руки й заходжу до квіткового бутіку. Всім своїм виглядом показую: я ще злюся. — Вітаю, Валерія! — голосно оголошую про свій прихід і нарешті позбавляюся цієї мокрої куртки.

— Не гнівайся, мала! Я хочу якнайкраще. — Позаду дзвеніть двері. —  Але ти не переодяглася… — із запинкою холодно продовжує він.

— Ні, — знизую плечима. — Якщо не подобається — не дивися.

— Гаразд. Не псуватимемо один одному настрій перед вечором. Я сподіваюся, ти ще хочеш зі мною піти на презентацію?

— Не знаю.

— Я заїду о сьомій.

Як завжди Єфим приймає рішення за мене. Не зрозуміло чому, але саме зараз мене не влаштовує подібне. Хочеться закричати, та й голосніше. Щоб почув мене. Але я мовчу. Мовчу і топлю злість у собі.

— Чому твій таксист не їде? — накинувши капюшон, Єфим дивиться у скляні двері. — Ти, як завжди, щось забула в салоні.

— Це не таксі, а мій сусід знизу. Він люб'язно запропонував підвести мене, і я погодилася.

— Не дивно, — байдуже промовляє він. Продовжує вдивлятися в авто.