Читати книгу - "Спостерігаючи за англійцями"

розмежувань, на підставі яких і проводять класове розмежування. Відтак я омину суху «таксономію» класової системи, а натомість спробую передати тонкощі англійського сприйняття класовості крізь призму вищезгаданих категорій. Неможливо говорити про класовість, не торкаючись тем дому, саду, автомобіля, одягу, домашніх тварин, їжі, напоїв, сексу, балачок, хобі та ін., і так само неможливо досліджувати ці аспекти життя англійців і не гепнутись об чималі класові розбіжності чи не зашпортатися через ті дрібніші, менш очевидні. Тож я вирішила писати про класові демаркаційні лінії, щойно через них перечіплятимуся.

Водночас я спробую вберегтися від «засліплення» класовими відмінностями і не забути слова Орвела про те, що «відмінності щезають, як тільки двоє британців зустрічаються з європейцем», а «зовнішній спостерігач не побачить грані між бідними та багатими». Як самопризначена «спостерігачка ззовні», — хай навіть «професійна чужинка», якщо вам так до вподоби, — я не маю наміру кричати про поверхневі відмінності: у пошуках визначення англійськості я волію зосередитись на окресленні непомітних, але основоположних, спільних рис англійців.

Раса — значно складніша тема. І про неї також запитували усі мої друзі та колеги, з якими довелось обговорювати книжку. Вони зауважили, що я вправно уникаю дискусії на тему національної ідентичності шотландців, валлійців та ірландців, обмежуючись категорією «англійці», а не «британці» чи «великобританці». Одразу ж вигулькнуло наступне питання: яке місце у визначенні англійськості відведено вихідцям з Азії, країн Карибського басейну та інших етнічних меншин, що населяють Англію?

Відповідей є декілька. По-перше, будь-яка спроба визначити поняття англійськості вже передбачає розмову про етнічні меншини. Те, як іммігранти адаптуються, призвичаюються, а заразом і впливають на культуру та традиції країни, що їх прийняла, — складна тема, особливо беручи до уваги те, що ці взаємовпливи тривають поколіннями. Дослідження переважно зосереджені навколо категорій адаптації та призвичаєння (зазвичай вони все подають під соусом «акультурації») і лишають поза увагою не менш цікаву та важливу тему впливу.

Дивно, що ми усвідомлюємо колосальний вплив туристів-одноденок на країну, до якої вони навідались, — власне, вивчення цього соціального феномену вже навіть виокремили в нову модну дисципліну, — але з невідомих причин мало цікавимося вивченням того, як іммігранти, етнічні меншини, оселившись в країні на постійно, формують її поведінкові патерни, традиції, ідеї, переконання та цінності. Етнічні меншини складають всього шість відсотків від населення, однак вплив тих шести відсотків на різні аспекти англійської культури завжди був і досі залишається чималим. І цей вплив неминуче забарвить будь-які «замальовки» з поведінки англійців — і мої спроби не виняток. Хоч і не багато вихідців з Азії, Африки та Карибів ідентифікують себе як англійці (більшість з них оберуть більш загальний термін — британці), вони, поза сумнівом, вплинули на «граматику» англійськості.

Другий аргумент у контексті расового питання стосується добре відомого поняття «акультурації». І тут час зробити заувагу, що мені йдеться про індивідів та їх групи, а не одиничне поняття культурних меншин, як неподільного цілого. Простіше кажучи, — либонь, занадто просто, — деякі етнічні групи та індивіди є більш «англійськими» у порівнянні з іншими. Тобто одні представники меншин, з власного бажання або через певні обставини — або й з обох цих причин водночас, — краще засвоюють традиції, цінності та поведінкові патерни приймаючої культури, аніж інші. (Проблема трохи ускладнюється, коли йдеться про наступні покоління, оскільки приймаюча культура однозначно зазнала впливу від попередніх поколінь на тому чи іншому рівні.)

У такому ключі дискусія виходить далеко за межі виключно категорії раси: кажучи, що певні етнічні меншини чи індивіди є більш «англійськими», я не маю на увазі ані колір шкіри, ані країну походження — мені йдеться про ступінь виявлення «англійськості» у поведінці, звичаях та звичках. Те ж саме я могла б сказати — та й кажу — про групи та окремих представників білих «англосаксонів».

Ми всі, зрештою, так говоримо. Ми описуємо соціальну групу, індивіда або ж навіть, скажімо, лишень одну з багатьох реакцій чи звичок індивіда, як «дуже англійську» чи «типово англійську». Ми добре розуміємо, коли хтось каже щось на кшталт: «Ти в цьому більший/ більша англієць/ англійка, аніж я» і «В чомусь я дуже англієць/ англійка, а в чомусь — зовсім ні». Навіть існує концепт «міри» англійськості. І це не є новиною і не повинно нікого дивувати, адже ми на щодень оперуємо цими поняттями і це свідчить про усвідомлене розмежування «часткової», «клаптикової» чи навіть «вибіркової» англійськості. Очевидно, що ми всі, до певної міри, можемо «обирати» свою ступінь англійськості. Мені йдеться про те, що аналогічний підхід можна застосувати й до етнічних меншин.

Власне, я дозволю собі зайти ще далі і скажу, що наші етнічні меншини вільніші у своєму виборі міри англійськості, аніж корінні жителі. Ті з нас, хто в ранньому віці не зазнав благодатного прямого впливу іншої культури, настільки глибоко ввібрали в себе певні аспекти англійськості, що просто не можуть їх позбутися, навіть тоді, коли це варто було б зробити (наприклад, в такі моменти, як от в мене під час експериментальних спроб пройти без черги). Іммігранти мають очевидну перевагу обирати: вони переймають певні — більш для них прийнятні — англійські звички та дивацтва, однак ретельно уникають тих, що для них вже занадто сміховинні.

Я навіть маю особистий досвід такої культурної перебірливості. Коли мені було п’ять років, моя сім’я емігрувала до Америки і прожила там шість років, впродовж яких я вперто відмовлялася — хоча б трішки — американізовувати свою вимову, посилаючись на її неестетичність (на той час я, мала нечемна педантка, окреслила це так: «Фу, звучить огидно»). Усі інші аспекти американської культури я засвоювала залюбки і з піснею. Пізніше, в підлітковому віці, я чотири роки прожила у Франції. Я ходила там до школи, і мої манери, стиль мовлення та поведінка загалом уподібнилися до щонайправдивіших манер тамтешніх підлітків. І тому я дуже добре знаю, що це було виключно питанням вибору — розважливо обирати, яким елементом набутої французькості, повернувшись зі школи, подратувати маму і яких рис швиденько позбутись, бо вони виявилися зовсім неприйнятними для Англії. Правду кажучи, я могла навмисно підсилювати ті чи інші риси у намаганнях вивести матір з себе (ох, ця універсальність тінейджерської поведінки)!

Іммігранти, звісно, можуть обрати для себе шлях «нейтіва», і подекуди вони є «більш англійськими, аніж самі англійці». Серед моїх друзів є двоє, яких я без вагань назвала б «справдешніми англійцями»: один з них — це емігрант-індієць в першому поколінні, а другий — теж з першого покоління, біженець з Польщі. Вони обидва свідомо обрали максимальну міру англійськості і хоч поступово вибір став їхньою натурою, вони все ще в силі відсторонитися та проаналізувати свою поведінку, а заразом і пояснити правила, яким вони навчилися коритися. Більшості корінних англійців, однак, таке не під силу — правила вросли їм попід шкіру.

Коли вісім років тому моя сестра одружилась з ліванцем та переїхала до Лівану (з Америки),