Читати книгу - "Сім вечорів"

Цікаво, що ця метафора є також в «Одіссеї», яка не могла бути відомою Данте. Отож вони пливуть, проминають Сеуту{31} й Севілью, виходять у відкрите море та беруть курс ліворуч. «Курс ліворуч» означає в «Божественній комедії» зло. Щоб дістатися Чистилища, треба рухатися праворуч; щоб спуститися в Пекло — ліворуч. Тобто «порочний» бік, він же «лівий»: двоє слів мають одне значення. Далі мовиться: «вночі він бачить усі зорі іншої півкулі»[25], — наша, південна півкуля, повна зір. (Великий ірландський поет Єйтс{32} каже про starladen sky, тобто «небо, повне зір». Це неправильно для північної півкулі, де — порівняно з нашою — зір мало.)

Їхнє плавання триває п’ять місяців, аж нарешті вони бачать землю. Власне, бачать тьмяну — через відстань — гору, вищу за всі, які їм доводилося колись зріти. Улісс говорить, що радість змінилася на сльози, бо з землі здійнявся вихор і потопив їхнє суденце. Ця гора, як стає відомо з іншої Пісні, — Чистилище. Данте вірить, що Чистилище (Данте й далі вірить задля поетичних цілей) є антиподом міста Єрусалим.

Отже, ми підійшли до цього жаского моменту й запитуємо, за що був покараний Улісс. Безперечно, не за витівку з конем, оскільки кульмінаційний момент його життя, про який він оповідає Данте і нам, зовсім інший: те благородне сміливе плавання, спричинене бажанням пізнати заборонене, неможливе. Ми запитуємо себе, чому ця Пісня має таку силу. Перш ніж відповісти на це запитання, я хотів би нагадати один факт, що, наскільки мені відомо, досі залишався поза увагою.

Йдеться про іншу велику книгу, велику новочасну поему «Мобі Дік» Германа Мелвілла{33}, який, поза сумнівом, був знайомий з «Божественною комедією» в перекладі Лонгфелло{34}. Перед нами розгортається безглузде плавання одноногого капітана Ахава, який прагне помститися білому китові. Нарешті капітан зустрічає кита, і той топить його судно, і цей великий роман цілком збігається з кінцівкою Дантової пісні: море змикається над ними. У цьому місці Мелвілл, мабуть, згадав «Божественну комедію», хоча я волію думати, що він прочитав і засвоїв її так, що міг забути дослівний текст, і «Божественна комедія» зробилася часткою його самого, й згодом він знову відкрив для себе те, що читав багато років тому, але подія тут така ж сама. Хіба що Ахава спонукає не благородний порив, а бажання помсти. Улісс же чинить як найдостойніший з людей. Улісс до того ж покликається на справедливість, що пов’язана з розумом, але він покараний.

У чому полягає трагізм цього епізоду? Гадаю, цьому є одне незаперечне пояснення: Данте відчув, що певним чином Улісс — це він сам. Не знаю, чи відчув він це свідомо, але це не має особливого значення. В якомусь терцеті «Божественної комедії» він мовить, що нікому не дано зрозуміти присудів Провидіння[26]. Ми не можемо випереджати рішення Провидіння, ніхто не знає, на кого чекає покара, а на кого спасіння. Однак він наважився в поетичній формі випередити цей присуд. Він являє нам засуджених і являє обранців. Він повинен був знати, що, чинячи так, ризикує: він не міг не знати, що випереджає незбагненну волю Божу.

Саме тому образ Улісса має таку силу, бо Улісс є віддзеркаленням Данте, який відчув, що, ймовірно, заслуговує на таку кару. Це правда, що він написав поему, але про всяк випадок не переступав таємничих законів ночі, Бога, провидіння.

Я дійшов до кінця. Хочу тільки наголосити, що ніхто не має права позбавити себе цієї радості — «Божественної комедії», безневинного її читання. Потім з’являться коментарі, бажання знати, що означають усі ці міфологічні алюзії, збагнути, як Данте, взявши величні рядки Вергілія й переклавши, можливо, зробив їх кращими. Однак спершу ми повинні прочитати книгу з дитячою вірою, поринути в неї до самозабуття, і потім вона супроводжуватиме нас до самого кінця. Мене вона супроводжує багато років, і я знаю, що варто мені буде завтра розгорнути її знову, я знайду в ній щось таке, чого не знаходив досі. Я знаю, що ця книга триватиме довше, ніж мої безсонні ночі, ніж наші безсонні ночі.

Нічний кошмар

Сни — це рід; нічний кошмар — вид. Я говоритиму про сни, а потім про нічні кошмари.

Цими днями я перечитував книжки з психології. Я почувався неймовірно ошуканим. У всіх цих книжках ішлося про механізми чи теми снів (я спробую з’ясувати це слово далі), і не мовилося про те, що я волів би почути: про неймовірне диво бачення снів.

Зокрема, у високо цінованій мною книзі з психології «The Mind of Man»[27] Густава Шпіллера{35} стверджувалося, нібито сни відповідають найнижчому рівню розумової активності — що я вважаю помилкою, і йшлося про невідповідності, про недоладність сюжетів сновидінь. Я хочу пригадати Ґруссака і його чарівне дослідження (можливо мені вдасться пригадати й відтворити його тут) «Серед снів». Наприкінці цього дослідження, що ввійшло, здається, до другої книги його «Інтелектуальної подорожі», Ґруссак називає вражаючим той факт, що ми щоранку прокидаємося при повному розумі — чи то, скажімо, при відносно повному розумі — після того, як перемандрували через цю територію тіней, через ці лабіринти сновидінь.

Дослідженню снів перешкоджає одна специфічна перепона. Ми не можемо вивчати сни безпосередньо. Ми можемо говорити лише про пам’ять про сновидіння. І, можливо, пам’ять про сновидіння не відповідає снам буквально. Видатний письменник XVIII сторіччя сер Томас Браун{36} вважав нашу пам’ять про сни біднішою за чудову дійсність. Інші, навпаки, гадають, буцімто ми прикрашаємо сни: припускаючи, що сон є плодом уяви (я дотримуюся цієї думки), ми, можливо, продовжуємо вигадувати у мить пробудження й потім, переповідаючи сон. Пригадую книжку Данна{37} «An Experiment with Time»[28]. Я не згоден з його теорією, але вона така чарівна, що варта того, щоб бути згаданою. Однак перед тим, щоб її спростити (я переходжу від