Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

неголосно, щоб не почули старші, робили ставки, рахували до десяти, бажаючи, аби переможений піднявся. Піднявся і пішов в атаку. І хтось вставав і біг на суперника, злий від поразки, і сльози застилали очі, і кров з носа крапала на землю, де трави не росло, бо ми витоптали її, давно витоптали, не давши навіть прорости світло-зеленим слабким дітям-стеблинкам. А потім було «всі на всіх». І я бився, і може, й втрачав щось всередині себе, але точно не страх — страх був зі мною постійно, у кожному ударі і кожному кроці назад — або покалічать, або покалічу. І я затуляв голову руками і падав десь біля цистерни, і відповзав, і говорив потім, як шкодую, що мені сильно дісталося на самому початку, а то б я…

— Точно звик? — Ніна Йосипівна голосно переставляє своє відро, із незрозумілими буквами синьою фарбою на алюмінієвому боці, вдивляється мені в обличчя. — Як звик, то більше пряників не принесу!

Вона погрозила мені товстим пальцем, та я не злякався. Не повірив — пряники будуть. Вона така ж, як і я тут, — новенька, хоч на вигляд їй, певно, років сто. Тому і носить нам з Лізкою прянички, тому й миє сама, а не примушує когось із вихованців, тому… Багато цих тому.

Ніна Йосипівна пішла, кульгаючи, — я лишився роздивлятися місто. Тут-таки забув про її існування, хоч у долоні все ще стискав підсунутий нею пряник (скільки-то їх поміщається в кишенях її синього халата?).

Крім Лізки, вона єдина була тут доброю до мене. А я сприймав її як декорацію, приємний елемент неприємного загалом спектаклю «дитинство у дитбудинку», не більше… Якби я міг тоді подивитися на Ніну Йосипівну своїм теперішнім поглядом, то, певно, побачив би, як ця не стара ще зовсім жінка мучиться своєю кульгавістю, соромиться, усміхається несміло і ніби ховаючись і, дуже ймовірно, лежачи ночами в темряві якої-небудь маленької кімнатки в комуналці, думає й думає про те, чи могла б вийти заміж й народити своїх дітей — якби обидві ноги були однієї довжини… Могла б? Та де ви бачили дванадцятирічного, що думав про таке? Ще б пак, звичайно, я викинув Ніну Йосипівну з голови, щойно вона зникла з очей. Пішла людина, лиш пряник лишився.

Я думав про інше — про те, як моє життя могло б змінитися, якби була жива бабуня чи мама… Ба, навіть мама могла б бути жива.

А пряник смачнючий! Свіжіший, ніж зазвичай, такий, які колись я їв удома.

Відкусивши ще, я безтурботно обперся на віконну раму і заплющив очі.

* * *

Жив у лісі зайчик на ім’я Бука. Жив собі й не тужив, маленький, білий і пухнастий — як усі зайчики. Одна біда: був у нього дуже поганий характер. Зайчик Бука ні з ким не хотів товаришувати.

Прибігала до нього білочка, хотіла побавитись — Бука прогнав білочку.

Прибігав ведмідь, хотів пригостити медом — Бука мед узяв, а ведмедя образив.

Прибігала до Буки лисичка — просилася в гості. Бука навіть не визирнув із хатинки.

Усі хотіли товаришувати з Букою — милим, гарним, пухнастим зайчиком. Хто тільки не прибігав — усіх проганяв Бука.

Але одного разу прийшов до Буки вовк. І вовкові нагрубив зайчик! Одначе вовк був не як усі звірі — вовк не пробачав образ: вигнав зайчика з хати, натовк йому боки, а сам у його хатинці оселився.

Тоді Бука зрозумів, що був несправедливий до лісних звірів, і кинувся кликати їх на допомогу.

Гарний, білий, пухнастий зайчик дивився зі сцени, і першим рядам було видно, як стирчать із боків бруднуваті нитки затасканої акторами ляльки. Батьки позіхали і чекали кінця вистави.

— Зайчику, ти більше так не будеш?

— Не буду! Не буду!

— Ну що, діти, пробачимо зайчика?

— Так! — вигукнув хор дитячих голосів.

— Точно? Повіримо йому?

— Та-а-ак!

— Ну що ж, зайчику. Ми з дітьми допоможемо тобі врятуватися від вовка.

— Допоможемо, діти?

— Та-а-ак!

Казці лишалось недовго. Пухнастий зайчик підозріло швидко виправився, діти раділи за зайчика, батьки — за дітей і фінал. За п’ятнадцять хвилин вовка уже заманили у великий сірий мішок, у яких зазвичай продають в Україні картоплю на базарах. Бджоли (які теж були за пухнастого зайця) болісно жалили поганого вовка крізь діряве полотно.

Дітлахи плескали у маленькі долоні. Переможні акорди фінальної пісні були вчасно подані звукорежисером — щось про торжество добра. Батьки, готуючись до старту, вже перебирали у руках дитячі кофтинки й шапочки. Тому нічого дивного, що ніхто не звернув уваги на худеньку дівчинку, на вигляд рочки два, що вголос ридала у третьому ряду, і хлопчика років трьох, що дивився на сцену скляними сіро-­блакитними очима.

— Костю, ти мене чуєш?

Хто його знає, цього Костю — чує чи ні, уже майже чотири, а ці дивні напади ніяк не минають.