Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

— Костю-ю-ю!

— Мам… — повернув голову, пильно подивився вологими блакитними оченятами, — а чому ми так з вовком?

— Ми?

— Ну, діти…

— Зайчик теж всіх обманював, мед забрав… Зайчика ми пробачили. А вовк зайчика образив, і ми його одразу в мішок…

— Кость… — мати незадоволено захитала головою, підстрибували чудові каштанові кучерики навколо милого молодого обличчя. — Ти, як завжди: скажеш — то скажеш. Це ж вовк!

— Ну, але… Вовк міг би виправитись? Як зайчик…

— Вовк? Як зайчик? Ні, Кость! Ти хіба не чув казок? Вовки злі. Зайчики добрі. Вовки не виправляються…

— А…

Щось гримнуло, і мати озирнулась — знову підстрибнули кучері.

— Ви виходити будете чи шо? Мені тут прибрати треба!

Прибиральниця з відрами. Велика прибиральниця із великими відрами.

— Звичайно-звичайно. Вибачте нас, будь ласка.

Костина мама завжди була швидкою на вибачення.

Вона і перед лікарями вибачалася, що хворіла, а їм — клопоти. Здається, вона готова була б вибачитись і перед працівниками міського цвинтаря, яким довелося раз за разом встромлювати лопати у землю, намагаючись пробити мерзлий ґрунт. І вона точно вибачалась перед сином. За те, що померла швидко і так і не встигла відповісти на всі його запитання — постійно щось заважало: спочатку тато із вічними пригодами, потім робота, потім хвороба, а іноді — прибиральниця з відрами. Відра бряжчали все голосніше і голосніше, ближче і ближче… Маленький Костя хитнувся вперед, аби зістрибнути з сидіння, і…

Я прокинувся, ледве не злетівши із підвіконня.

Здається, то був останній бачений мною нормальний сон, мій власний спогад дитинства, яке покинуло мене разом із рідними.

У реальності брязкали вже не відра — коридором гуркотіли десятки ніг, ковзали по кахлях на поворотах, стирали гуму на дешевих кедах. Оскільки я здогадувався — ні, на жаль, я дуже добре знав, — що за табуни водяться у цьому дітовиправному зоопарку, то кліпаючи очима, швиденько прикидав лише дві життєво важливі речі. По-перше, за ким женуться цього разу? Добре було б, щоб не за мною — ніби не за мною. І по-друге, — ну справді, дрібничка — чи встигну я десь сховатись?!

Ні, мене тепер зазвичай не чіпали… але мені здавалось: що більше я брав участь у таких «масових заходах», то більше ризикував викрити себе. Якщо зграя здогадається, що закони джунглів викликають у мене певний, скажімо, стриманий подив і що лупцювання слабших не приносить мені такого ж задоволення, як їм, і що дружбу я хотів би будувати не на взаємному прикритті перед вихователями, а на спільних інтересах, типу моїх літачків із минулого життя… Якщо вони здогадаються — я зможу раз і назавжди позбутись необхідності когось лупцювати — лупцювати будуть саме мене, з радістю, раз я такий гуманний і сентиментальний. Ні-ні, треба було тікати, бо хоч моя бабуня і була народна артистка, я не впевнений, що граю брутальність настільки вправно.

Та я не встигав. Ніяк.

Хлопця, якого цькувала зграя, я не знав. Визначив це миттєво, адже в принципі не був знайомий ні з ким, хто б виглядав так, як він. Він був не наш. Тобто не просто новенький, а зовсім не наш. Чорне волосся, смаглява шкіра і щось не те, далеке й підступне, у напруженому обличчі, як в оскаженілого від запаху сотні мисливських собак вовченяти.

Він звернув праворуч, до туалету, зграя пронеслась повз мене, волаючи щось войовниче, заповнила вузький коридор до хлопчачої вбиральні. Я втиснувся спиною у скло. Голова закрутилася невідомо від чого — невже від страху? Я заплющив очі — типова помилка тих, в кого голова крутиться нечасто.

Страшно. Серце стукотіло, як навіжене. А тоді — запах. Ні, сморід. Мене тикали мордою в унітаз, і я старався не ковтати, і я захлинався. А-а-а… Хтось тягнув за волосся. Ковток повітря. Сморід ллється по щоках. І знову. Не ковтати, і жах заповнює рот і ніс разом з водою, яка не має вже запаху, крім приниження і смерті. Було темно і далеко, десь далеко, повітря… І я був сам. А-а-а… Стукотіло серце. І мене боляче штрикнули в правий бік. Ні, не мене. Не мене. Я сидів на підвіконні. Стукотіло серце. І каблуки стукотіли по великих квадратних плитах тюремної, ні, дитбудинківської підлоги. Тюремної? Це не мої думки. Не мої! Стукотіло серце — голосно, і глухо — каб­луки.

Сама Єлизавета. Сама.

Я зістрибнув з підвіконня. Марево розсіялось повністю.

— Что это тут такое? Вы что, совсем страх потеряли, твари?

Діти дивились на неї — ніби справді не діти, звірі. Налякані, як той чорний і чужий, не з їхньої зграї, якого вони щойно піддавали тортурам.

— Ничего, Елизавета Родионовна! Мы просто…

— Очередь в туалет, — раптом сказав… я.

Не знаю, чому сказав. Навіщо?! Єлизавето, помилуй…

Але ж навіть якби вона влаштувала розгін, це не захистило б цього новенького. Він не наш, і бути йому ізгоєм… А я… Чи я намагався бути зі всіма заодно? Так, хіба це не прагнення будь-якої тварини, керованої інстинктом самозбереження? Вони, ці підлітки, зведені на манівці першим і єдиним беззаперечним законом — законом природного відбору, були свої, найсвоїші зі своїх. Чорний і Єлизавета — чужі. Я прийняв той закон джунглів. Лиш не любив його, але ж прийняв.

Звісно, така дурнувата брехня тільки й могла служити дешевим знаком моєї лояльності до зграї. Та все ж ляпас був несподіванкою. Я похитнувся. Мене ще не били… викладачі. Однолітки били, старші — ніколи.

— Это за ложь.

«За ложь», — відбилось у моїй голові і ще десь. Єлизавета безстрашно пройшла у хлопчачий туалет. Навіть не знаю, чому вона їх всіх не боялась. Так, доросла, директорка, але… Хіба є щось, на що діти насправді не здатні? Не конкретно ці діти — будь-які, поставлені життям у такі обставини і такі умови? Чи гірші. Бувають же гірші обставини? І я не образився чомусь за ляпас — він, може, зробив мене ще більш своїм у очах підлітків, і можна буде зайвий раз провалятися біля цистерни і вберегти від ударів мій