Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

Потім Єлизавета тягла того мокрого вовченятка за шкірку — переляканого і злого, хоч і радого, що все наразі скінчилось — тягла чужого коридором з моїх товаришів. Чужий дивився вниз, на підлогу, а потім чомусь раптово підвів очі, чорний погляд вперся у мене — так збіглося, мабуть, — із ненавистю, такою ненавистю, що будь він чаклуном, я певно перетворився б на свій червоний піонерський галстук. Ніби це я мучив його в туалеті, ніби це я страшив його тортурами та смертю! Зрештою він, мабуть, ще погано нас розрізняє — просто чужа зграя, морок білих перекривлених облич.

Чурка жив у нашій кімнаті. Зайняв вільну койку великого розбишаки, переведеного за Єлизаветиною «протекцію» кудись у провінцію. Чорного звали Валерієм, зовсім по-нашому, і так було написано і в його документах — я питав Ніну Йосипівну, — але чужому, звичайно, ніхто не вірив. І я теж не хотів клопоту із тим, аби ділитися здобутою у прибиральниці інформацією. «Вамбо-Мамбо» — ось як ми його називали. Вамбо-Мамбо стверджував, що його батько тунісець, араб, а отже, схоже на африканське ім’я Вамбо-Мамбо ні до чого, араби в Тунісі — не те саме, що племена десь у дикій Африці, цивілізованіші і кращі, — так він і казав — «у дикій Африці». Але яка нам була різниця? Чорніший за нас означає чорний. Так просто.

У Вамби-Мамби чудова російська, узагалі без акценту, і неймовірно білі зуби — я добре пам’ятаю, як перший раз побачив, як Вамбо усміхається.

Розділ 5. Усмішка Венеції

Ми сиділи у їдальні — «столовці». Муха повзла по довгому столу — ніби спеціально обравши за траєкторію одну з подряпин на блакитній фарбі (наші старі столи хтось придумав пофарбувати блакитним! — хлопцям не сподобалось, і вже за тиждень голубуваті столи були вкриті подряпинами від виделок, хоч би як пильнували відчайдушні виховательки). Але муха тут ні до чого… Чи, може, саме вона спонукала Вамбу-Мамбу заговорити? Коли сіла на котлету, бридку до нудоти: більше з хліба, ніж м’яса, напівсиру і якось напрочуд схожу на щось інше, чого наївся Вамбо-Мамбо ще у свій перший день…

— Мені цікаво, ви хоча б розумієте, що є інше життя? Інші люди? Не бовдури, як ви, які молотять один одного, а добрі нормальні хлопці?

Я похлинувся. Я-то про це теж здогадувався. Але я потрапив у дитячий будинок в одинадцять — як і Вамбо-Мамбо, а мої товариші з поїдання напівсирих котлет набагато раніше і чортзна-звідки, може, із таких місць, звідки дитбудинки здаються піонерськими таборами на південному березі Криму.

— Вамбо, не треба, — прошепотів я.

І от тоді він посміхнувся. Спалахнули, як вогнем серед ночі, білі зуби, і він якось весь виструнчився — спина і плечі. Сидів, наче африканський король серед блідолицих мавп, що нічого не тямлять у королівській гідності. Так-так, саме африканський, байдуже, що араб; чорніший означало чорний, а чорний означало Африка — навіть для мене.

Вихователі товклися біля віконечка видачі їжі, тож заткнути Вамбі рота силою в такій ситуації, на видноті, хлопцям не випадало — але пізніше їхня помста знайде його, у цьому можна не сумніватися.

Вамбо здригнувся, і я зрозумів, що хтось боляче штрикнув його. Пєтька повільно дістав руку з виделкою з-під столу. Більше Вамбо не посміхався. Посидів трохи зі стиснутими зубами, а потім відсунув тарілку і знову заговорив:

— Ні, я все-таки вам розкажу. Ви знаєте, наприклад, що існує місто на воді? Мій тато там живе. Там гарні будинки і вулички, і човни замість трамваїв, і люди привітні. Це в Італії. Вам ніколи не побувати там. А я, як виросту, втечу теж туди, до Венеції. Тато давно чекає на мене, тільки забрати не може.

Його довго били тієї ночі — накрили простирадлом і били. Він був такий зручний для биття, адже на темній шкірі майже не видно синців. Били за те, що ніколи не побачать Венеції, а він побачить.

Мабуть, це був той раз, коли мені уперше було його зовсім не шкода. Адже я теж — не побачу. Місто на воді… Я ж насправді пам’ятаю його з фотографій. Тих, вицвілих чорно-білих, де бабуня усміхається, а за її спиною навічно застиг на хвилі маленький човник і гострі вежі вкритого мереживом будинку, такого, ніби це бабуня й зв’язала його своїми спицями. Вона їздила туди на якийсь кінофестиваль. Молода й знаменита, ще коли не було моєї мами. А тепер уже не було ні мами, ні її. Був тільки я. І нема до кого тікати у Венецію, місто на воді, де живе справжній живий тато Вамби-Мамби.

Сон накрив мене з головою, ніби простирадло. Тяжкий, як кулаки моїх однолітків, та не по-справжньому глибокий, як венеціанські колодязі. Очікуєш глибоко — а ні-ні, це лише резервуар для дощової води, бо як серед міста на воді побудувати справжній колодязь і як по-справжньому провалитись у Венецію, уві сні…

«Венеція існувала ще тоді, коли не існувало нас. Шелестіла хвилями біля підніжжя будинків і впивалася в хмарне небо вістрями своїх веж. Що то були за маскаради!» — екскурсовод опустив шпаргалку і обвів групу сповненим урочистості поглядом.

Гумові чоботи не заважали. Я просто не дивився вниз, не зважав на них, не зважав на великі калюжі, що подекуди перетворювалися на озера чи вкривали цілі площі. Хіба що синочок хлюпав і радів бризкам, щосили стрибаючи між двома батьками. Дружина хвилювалася, що забризкається біла сукня, куплена за страшні гроші тут, в Італії. Ну, а що поробиш? Хіба дома, у Тунісі, були би в неї такі білі сукні? А якби й були, де б вона їх носила? Кохана трохи сердилася на таку погоду, я — ні. Я був щасливий. Щастя бубоніло довкола різношерстим натовпом, вистрілювало хлопавками і падало донизу кольоровими дощиками. Щастя… Я фотографував його, не за гроші, для себе. Хоч плівка дорога, і проявляти, мабуть, буду нескоро — шкода реактивів, грошей іноді не вистачає на необхідне. Але нічого, я фотографував щастя.

Площа Сан-Марко заповнена дивними людьми — вони ніби й не люди зовсім, істоти у масках. Дружина стискає руку, дивиться на мене, посміхається — ніби дякує. Щастя…

Раптом син виривається уперед, губиться поміж різно­кольорових постатей, долоня моя порожніє, і тендітна жінка у білій сукні і гумаках, гарна, смаглява, біжить уперед, розштовхує кольори перед собою, як вода розштовхує акварельні фарби на альбомному аркуші, відсуває маски, кличе когось — сина чи мене. Але я не чую імені чи не впізнаю імені, чи, може, і мови її не впізнаю… Як мене звати? Люди, люди, ви знаєте? Та маски відповідають лише стусанами. Щастя б’ється в грудях і згасає, знову б’ється, знову застигає замерзлим у крижану холоднечу горобцем. Площа Сан-Марко крутиться шаленою каруселлю, як в парку, де… Хто я взагалі? Хто я такий? Я шукаю вітрини магазинів, дзеркальну поверхню, я хочу себе впізнати. Маски не пускають, боляче штурхають у ребра, якась пані зачіпає віялом моє обличчя. Я намацую в кишені щось прямокутне й важливе — документ із незнайомим гербом на обкладинці, гортаю сторінки, вдивляюсь у символи. Ні, карлючки замість букв. Самі карлючки, як… арабське письмо. Я не читаю арабською чи… Біль чужого хлопця заповнює мене, і тяжко вже зрозуміти, де закінчуюсь я і починається український хлопчик з дитячого будинку.

Перехожі штовхають з усіх боків, сильніше-сильніше… Я рухаюсь поміж масок, швидше-швидше… Неприязний шепіт голосніше-голосніше… Не його, чуже, щастя далі-далі… А раптом за масками звірі? Не люди. Раптом вони сміються, там,