Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » За лаштунками в музеї 📚 - Українською

Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "За лаштунками в музеї" автора Кейт Аткінсон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 101
Перейти на сторінку:
у срібній рамці з червоним оксамитовим облямівком. З неї з невчитним виразом обличчя на світ дивиться моя прабабуся.

Вона випросталася й опустила руку з обручкою на спинку канапи. За нею — типове тло тогочасного ательє: імлисті середземноморські пагорби простягаються за балюстрадою на передньому тлі, створюючи ілюзію глибини. У бабусі волосся з пробором посередині, коса вкладена в корону. Корсаж сатинової сукні з високим коміром видається підрізаним і туго напханим, як диванна подушка. На шиї в неї маленький медальйон, а вуста привідкриті, ніби вона на щось чекає. Голову трошки закинула назад, але дивиться просто в камеру (чи на фотографа). На фотографії її очі видаються темними, а вираз обличчя — загадковим. Здається, вона ось-ось щось скаже, хоча я поняття не маю, що саме.

Цієї фотографії я ще не бачила. Якогось дня Банті видобуде її, як фокусник із капелюха. Її дядько Том помер у будинку для старих, і вона поїхала забирати речі — вони всі вмістилися у картонну коробку. З коробки вона витягла фотографію, і коли я спитала, хто це, пояснила, що то її бабуся, а моя прабабуся.

— А вона сильно змінилася, — сказала я, обводячи контур лиця під склом. — На тій твоїй фотографії вона стара і страшна, ну, на родинному фото з заднього двора на Ловтер-стрит.

На звороті тієї фотографії блідо-синім чорнилом було написано «1914, Ловтер-стрит». У центрі, оточена рідними, сиділа моя прабабця, кремезна і дебела. По один бік від неї сиділа Нелл (мама Банті), по іншу — Лілліан (сестра Нелл). За ними стояв Том, а в ногах у Рейчел присів наймолодший брат, Альберт. Сяяло сонце, за ними на стіні буяли квіти.

— Та ні, — відмахнулася Банті, — на фотографії з Ловтер-стрит Рейчел, їхня мачуха, а не мати. Вона їй кузина чи щось таке.

Жінка у рамці — справжня мати, справжня наречена — незворушним поглядом міряє час.

— Як її звали?

Банті на секунду замислюється.

— Аліса, — нарешті сповіщає вона. — Аліса Баркер.

Моя свіжовідкрита прабабця, виявляється, померла при пологах, подарувавши життя Нелл, а незабаром по тому мінливий прадід побрався з Рейчел (несправжньою матір’ю, фальшивою нареченою). Банті невпевнено додає, що Рейчел начебто спершу найняли за якісь копійки глядіти за дітьми й підтримувати лад у домі.

— Ще б пак, шестеро ротів без матері, — пояснила вона таким тоном, ніби сповіщала про смерть матері Бембі. — Він мусив знайти собі жінку.

— А чому ти раніше мені цього не розказувала?

— Забула, — з викликом сказала Банті.

Забута Аліса дивилася просто перед себе. Я обережно вийняла фото з рамки, відкривши світові ще клапоть штучного світу кольору сепії — велика пальма у мідному глеку, товсті завіси, задраповані в кутку. На звороті фотографії каліграфічним почерком було написано: «Дж. П. Арман. Мандрівний фотограф». І вицвілий напис олівцем — «20 червня 1888 року».

— 20 червня 1888 року, — сповістила я Банті, яка вихопила фото в мене з рук і придивилася уважніше.

— А так і не видно, правда? Вона так стоїть за диваном, що й не видно.

— Що? Чого не видно?

— Мама народилася у 1888 році. Тридцятого липня. Аліса на цьому фото на восьмому місяці вагітності. Вона вагітна моєю мамою, Нелл.

Може, це й пояснює незворушний погляд? Може, вона вже відчуває, що навколо в’ється смерть, нюшить спідницю кольору сепії, торкається волосся кольору сепії? А Банті все придивляється до фото.

— Ти — викапана вона, — обвинувачувально каже мати, ніби ми зі втраченою Алісою — змовниці й намагаємося затіяти щось прикре.

Мені хочеться порятувати цю втрачену жінку від того, що її спіткає (час). Пірнути у фото, витягнути її...

Уявіть таку сцену.

Сто років тому. Спекотний літній день, двері котеджа на природі відчинені. Надворі двоє хлопчиків чубляться та штурхаються в пилюці, а гарненька дівчинка років дев’яти, трохи за них старша, сидить на табуреті при задніх дверях, ніби й не помічає, як брати шумлять. Це Ада. Її довгі біляві кучері зібрані вогкою від поту стьожкою. У ногах у неї гребуться курчата. Вона мугикає щось ляльці, яку тримає на руках, на лиці — зачудований вираз материнської любові, який чи й побачиш поза різдвяними листівками. Вівчарка спить у тіні сараю по той бік двору, а чорний кіт умостився на дерев’яному плузі, ніжиться на сонці й інколи знічев’я ліниво береться митися. За тином простягаються поля — де корови пасуться, де вівці, а де й порожньо. На південному краю саду в поганенькому крейдистому ґрунті викопали грядки, і там видніються капуста й морква-недомірки, прив’ялі у сухій землі. При дверях котеджу на сонці похнюпилися чорнобривці й волошки.

Ефект загалом такий, ніби хтось узяв сільську ідилію і трошки порушив: сонце надто спекотне, світло надто яскраве, поля надто сухі, худоба надто худа. Зовні котедж пасторальний, як прянична хатка з дахом із цукерок, але є в тому щось підозріле. Хтозна, що чигає всередині?

Раптом дівчинка, не змінюючи виразу обличчя, підбирає камінця, жбурляє у братів і влучає молодшому, Томові, в голову. Хлопці сахаються один від одного, щиро приголомшені таким поворотом, і з криками тікають у поля, згуртовані огидою до сестри. Ада знову опускає погляд на своє дитя-ляльку й далі сидить незворушно. Сонце стоїть високо і жарить від люті. На кухні жінка пече хліб, жбурляє тісто об дерев’яний стіл, підхоплює, б’є, підхоплює, знову б’є. Під столом сидить дитинча — неясно, якої статі — і лупить дерев’яним молотком дерев’яні кубики. (Отже, мабуть, хлопчик). У нього такі самі янгольські кучерики, як і в найстаршої сестри.

Жінка, розпашіла від жару грубки, час від часу випрямляється і проводить рукою по чолу, а тоді розтирає поперек кулаками. У неї болять зуби. Живіт набряк наступним дитям і не дає як слід замісити тісто.

Це Аліса. Це — моя прабабуся. Це — жінка, втрачена в часі. У неї прегарне ясне волосся, заколоте у вогку від поту гульку. З неї досить. Вона от-от вислизне з життя. За примхою генетичного шепоту, що лине крізь час, ми всі (і Нелл, і Банті, і мої сестри, і я) в миті хвилювання проводитимемо рукою по чолу точнісінько так само, як оце Аліса. На носі в неї борошно.

Алісі 31 рік, і вона вагітна сьомим малюком (одного вже втратила — Вільяма, Адиного брата-близнюка, забрала якась лихоманка, коли йому було тільки три місяці). Сама Аліса була з Йорка.

1 ... 5 6 7 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За лаштунками в музеї», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "За лаштунками в музеї"