Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Вона випросталася й опустила руку з обручкою на спинку канапи. За нею — типове тло тогочасного ательє: імлисті середземноморські пагорби простягаються за балюстрадою на передньому тлі, створюючи ілюзію глибини. У бабусі волосся з пробором посередині, коса вкладена в корону. Корсаж сатинової сукні з високим коміром видається підрізаним і туго напханим, як диванна подушка. На шиї в неї маленький медальйон, а вуста привідкриті, ніби вона на щось чекає. Голову трошки закинула назад, але дивиться просто в камеру (чи на фотографа). На фотографії її очі видаються темними, а вираз обличчя — загадковим. Здається, вона ось-ось щось скаже, хоча я поняття не маю, що саме.

Цієї фотографії я ще не бачила. Якогось дня Банті видобуде її, як фокусник із капелюха. Її дядько Том помер у будинку для старих, і вона поїхала забирати речі — вони всі вмістилися у картонну коробку. З коробки вона витягла фотографію, і коли я спитала, хто це, пояснила, що то її бабуся, а моя прабабуся.

— А вона сильно змінилася, — сказала я, обводячи контур лиця під склом. — На тій твоїй фотографії вона стара і страшна, ну, на родинному фото з заднього двора на Ловтер-стрит.

На звороті тієї фотографії блідо-синім чорнилом було написано «1914, Ловтер-стрит». У центрі, оточена рідними, сиділа моя прабабця, кремезна і дебела. По один бік від неї сиділа Нелл (мама Банті), по іншу — Лілліан (сестра Нелл). За ними стояв Том, а в ногах у Рейчел присів наймолодший брат, Альберт. Сяяло сонце, за ними на стіні буяли квіти.

— Та ні, — відмахнулася Банті, — на фотографії з Ловтер-стрит Рейчел, їхня мачуха, а не мати. Вона їй кузина чи щось таке.

Жінка у рамці — справжня мати, справжня наречена — незворушним поглядом міряє час.

— Як її звали?

Банті на секунду замислюється.

— Аліса, — нарешті сповіщає вона. — Аліса Баркер.

Моя свіжовідкрита прабабця, виявляється, померла при пологах, подарувавши життя Нелл, а незабаром по тому мінливий прадід побрався з Рейчел (несправжньою матір’ю, фальшивою нареченою). Банті невпевнено додає, що Рейчел начебто спершу найняли за якісь копійки глядіти за дітьми й підтримувати лад у домі.

— Ще б пак, шестеро ротів без матері, — пояснила вона таким тоном, ніби сповіщала про смерть матері Бембі. — Він мусив знайти собі жінку.

— А чому ти раніше мені цього не розказувала?

— Забула, — з викликом сказала Банті.

Забута Аліса дивилася просто перед себе. Я обережно вийняла фото з рамки, відкривши світові ще клапоть штучного світу кольору сепії — велика пальма у мідному глеку, товсті завіси, задраповані в кутку. На звороті фотографії каліграфічним почерком було написано: «Дж. П. Арман. Мандрівний фотограф». І вицвілий напис олівцем — «20 червня 1888 року».

— 20 червня 1888 року, — сповістила я Банті, яка вихопила фото в мене з рук і придивилася уважніше.

— А так і не видно, правда? Вона так стоїть за диваном, що й не видно.

— Що? Чого не видно?

— Мама народилася у 1888 році. Тридцятого липня. Аліса на цьому фото на восьмому місяці вагітності. Вона вагітна моєю мамою, Нелл.

Може, це й пояснює незворушний погляд? Може, вона вже відчуває, що навколо в’ється смерть, нюшить спідницю кольору сепії, торкається волосся кольору сепії? А Банті все придивляється до фото.

— Ти — викапана вона, — обвинувачувально каже мати, ніби ми зі втраченою Алісою — змовниці й намагаємося затіяти щось прикре.

Мені хочеться порятувати цю втрачену жінку від того, що її спіткає (час). Пірнути у фото, витягнути її...

Уявіть таку сцену.

Сто років тому. Спекотний літній день, двері котеджа на природі відчинені. Надворі двоє хлопчиків чубляться та штурхаються в пилюці, а гарненька дівчинка років дев’яти, трохи за них старша, сидить на табуреті при задніх дверях, ніби й не помічає, як брати шумлять. Це Ада. Її довгі біляві кучері зібрані вогкою від поту стьожкою. У ногах у неї гребуться курчата. Вона мугикає щось ляльці, яку тримає на руках, на лиці — зачудований вираз материнської любові, який чи й побачиш поза різдвяними листівками. Вівчарка спить у тіні сараю по той бік двору, а чорний кіт умостився на дерев’яному плузі, ніжиться на сонці й інколи знічев’я ліниво береться митися. За тином простягаються поля — де корови пасуться, де вівці, а де й порожньо. На південному краю саду в поганенькому крейдистому ґрунті викопали грядки, і там видніються капуста й морква-недомірки, прив’ялі у сухій землі. При дверях котеджу на сонці похнюпилися чорнобривці й волошки.

Ефект загалом такий, ніби хтось узяв сільську ідилію і трошки порушив: сонце надто спекотне, світло надто яскраве, поля надто сухі, худоба надто худа. Зовні котедж пасторальний, як прянична хатка з дахом із цукерок, але є в тому щось підозріле. Хтозна, що чигає всередині?

Раптом дівчинка, не змінюючи виразу обличчя, підбирає камінця, жбурляє у братів і влучає молодшому, Томові, в голову. Хлопці сахаються один від одного, щиро приголомшені таким поворотом, і з криками тікають у поля, згуртовані огидою до сестри. Ада знову опускає погляд на своє дитя-ляльку й далі сидить незворушно. Сонце стоїть високо і жарить від люті. На кухні жінка пече хліб, жбурляє тісто об дерев’яний стіл, підхоплює, б’є, підхоплює, знову б’є. Під столом сидить дитинча — неясно, якої статі — і лупить дерев’яним молотком дерев’яні кубики. (Отже, мабуть, хлопчик). У нього такі самі янгольські кучерики, як і в найстаршої сестри.

Жінка, розпашіла від жару грубки, час від часу випрямляється і проводить рукою по чолу, а тоді розтирає поперек кулаками. У неї болять зуби. Живіт набряк наступним дитям і не дає як слід замісити тісто.

Це Аліса. Це — моя прабабуся. Це — жінка, втрачена в часі. У неї прегарне ясне волосся, заколоте у вогку від поту гульку. З неї досить. Вона от-от вислизне з життя. За примхою генетичного шепоту, що лине крізь час, ми всі (і Нелл, і Банті, і мої сестри, і я) в миті хвилювання проводитимемо рукою по чолу точнісінько так само, як оце Аліса. На носі в неї борошно.

Алісі 31 рік, і вона вагітна сьомим малюком (одного вже втратила — Вільяма, Адиного брата-близнюка, забрала якась лихоманка, коли йому було тільки три місяці). Сама Аліса була з Йорка.