Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

Звертаємо за ріг, а вона все ще біжить за нами…

Ввечері я перелічив гроші, сховав, і настрій мій трохи підрівнявся. Оце ж тобі наука буде, примовляю подумки. Ти викинула мене з роботи й гадала, це тобі так просто минеться? Але мені й на думку не спадало, що вона не дотримає обіцянки — не поїде тим потягом геть. Тоді я ще мало їх знав і просто вірив тому, що вони кажуть. А наступного ранку — от прокляття! — заходить вона просто до крамниці, добре ще, що вуаль опустила й ні до кого не заговорила. День був суботній, Ерл ще не прийшов, а я сидів за письмовим столом у задній кімнаті, й вона крокує просто до мене шпаркою ходою.

— Брехло! — кидає мені. — Брехло!

— Ти що, збожеволіла? — я їй. — Що це ти собі дозволяєш? Як ти смієш забігати сюди, та ще й зі скандалом? — Вона, бачте, перша напала, та я зразу дав їй одкоша. Ще сказав: — Ти вже й так викишкала мене з однієї роботи, а зараз і з цієї хочеш мене потурити? Якщо ти маєш щось мені сказати, то зустрінемось де-небудь, як споночіє. От тільки про що може бути у нас мова? — питаю її. — Що, я не виконав достеменно всього, що пообіцяв? Ми ж домовлялися, що ти лиш одну хвилинку подивишся на неї, чи не так? То хіба не на хвилину ти її й побачила? — А вона тільки стоїть і дивиться на мене, труситься вся, мов у лихоманці, руки зціпила, а вони їй наче сіпаються. — Я що пообіцяв, те й зробив, — кажу їй. — А от ти збрехала! Ти ж обіцяла, що зразу й на потяг. І що, скажеш, ніби не обіцяла? Чи ті грошики хочеш назад забрати? А дзуськи! — так їй кажу. — Я ж бо на такий ризик пішов, що навіть якби й тисячу доларів за те взяв, то й тоді ти б лишилася в боргу переді мною. І хай-но я побачу або почую, що ти й сімнадцятим не виїхала звідси, — кажу їй, — то я все-все розкажу матінці й дядечкові Маврі. А тоді вже навряд чи ти ще коли її побачиш.

А вона тільки стоїть та витріщається на мене, та ще руки собі заламує.

— Я тебе проклинаю! — каже. — Будь ти проклятий навіки!

— Авжеж, — я кажу. — Проклинай, а тями не втрачай: не здимієш сімнадцятим звідси, так зразу їм і розкажу.

А вже як вона пішла собі, я почувся ліпше. Відтепер, кажу я подумки, ти двічі подумаєш, перш ніж забрати в чоловіка обіцяну йому роботу. Тоді ж я ще молодий-зелений був. Вірив людям, які щось обіцяють. Але порозумнішав відтоді. А ще ж, як я й не раз казав уже, я певен, що й без підтримки, хоч би й чиєї збоку, протримаюсь і в люди вийду, бо змалечку звик на своїх власних ногах стояти. Але тут я згадав про Ділсі й дядечка Маврі. І міркую собі: таж вона враз обведе Ділсі круг пальця, а дядечко Маврі за десять доларів на все піде. А я сиджу тут, у крамниці, мов приклеєний, і не можу скочити додому, щоб рідну матір захистити від лихих зазіхань. Ото як вона висловлюється: якщо вже мені й судилося втратити когось із вас, то хвала Богові, що саме ти в мене лишився — моя вірна опора, ну, а я їй на те: авжеж, видно, далі крамничного шинквасу мені від вас і справді не зайти. Хтось та має ж горбом своїм утримувати бодай ту дещицю, що в нас зосталася. Так я гадаю.

Отож я тільки через поріг, так і заходився обробляти Ділсі. Сказав їй, що проказа в тієї, та хап Біблію, та й вичитую їй те місце, де людська плоть жива зогниває, і ще кажу їй, що хай-но та приблуда гляне на Ділсі, чи на Бена, а чи на Квентіну, так проказа і всім їм передасться. То й виснував собі, що все залагодив, коли це одного чудового дня приходжу додому, а Бен реве — розривається, і ніхто не може його вговкати. А матінка й каже, щоб дали йому того капця. Ділсі удала, ніби нічого не почула. А матінка знову те саме каже, а я їй кажу: сам піду принесу, аби тільки це трикляте ревище припинилося. Я завжди говорю: багато що я можу витримати, бо сподіватися від них особливо немає чого, та коли я прогарував день у тій триклятій крамниці, то хай мене дідьки візьмуть, якщо я не заслужив пообідати вдома у спокої та в тиші. Ото я й кажу, що сам збігаю-принесу, а Ділсі так ото поспішливо:

— Джейсоне!

Тут я вмить докумекав, у чім річ, але, просто щоб переконатися остаточно, пішов та й приніс йому того капця, а воно ж саме так і вийшло, як я й здогадувався: тільки Бен побачив капця — як завиє, от ніби тут його вже на смерть убивають. Я до Ділсі, примусив її зізнатись, потім дещо й матінці сказав. Довелося нам тут-таки вести її нагору та в ліжко укладати, а коли все якось ущухло, я взявся Ділсі обробляти — нагнав страху Божого на неї. Себто саме стільки, скільки це можливо з чорнюками. У тім-то й клопіт зі слугами-чорнюками, що коли вони в тебе довго прослужать, то починають задирати носа до самих небес, і вже наче то й не слуги, а пани; мовляв, саме вони головні в домі. То яке пуття з таких запанілих слуг? Аніякого.

— Хотіла б я знати, — Ділсі каже, — кому яка шкода від того, що вона, бідолашечка, зі своїм рідним дитятком побачилася? Був би містер Джейсон живий, усе тут було б інакше.

— Але ж біда в тім, що містер Джейсон у могилі спочиває, — кажу я. — Знаю, на мене ти ніяк не зважаєш, але ж заборона матінки, сподіваюся, щось та важить для тебе. Будеш отак її хвилювати, то й її в могилу заженеш, а тоді вже хоч повну оселю напусти всяких пройдисвітів і гультіпак. Але навіщо ти ще й тому клятому придуркові дозволила побачитися з нею?

— Холодний ви чоловік, Джейсоне, якщо ви взагалі чоловік, — каже Ділсі. — Хай я й чорна, але серце моє тепліше за ваше.

— Принаймні мене, як чоловіка, вистачає на те, щоб тримати діжу-годувальницю завжди й для