Читати книгу - "Запороги. Роман перший. Петро Сагайдачний, Рогожа Віталій"

Він мені в деталях розповів. Маєш час слухати його?.

– Ні, Михайле, ти краще повідаєш, я звик до твого викладу.

Дійсно, Мазепа вмів передати суть події не засмічуючи розповідь незначними деталями. І головне вдало коментуючи незрозумілі для слухача речі. Вислухавши його Сагайдачний задумливо промовив:

– Якщо вірити потурнакові, то маємо гідну молодь, та що там, те що ти розповів до снаги здійснити лише найвидатнішим лицарям. Лише якось надто все вдало у них вийшло.

– А що тобі сказав Максим?

– Відносно бою майже нічого, крім того що вони знали що стали проти всього Турецького війська, і поставили собі за мету стримати його дві доби, щоб ми встигли без перешкод пройти до Хотина. Та то не все. Він мені передав пропозицію султана. Здається дуже приваблива пропозиція. Автономію козацьких воєводств зі столицею у Києві під Турецьким протекторатом. То те, про що ми давно мріємо мати в Речі Посполитій і робимо все для здійснення. Якби Польський король то запропонував, він би нас ощасливив і мав би союзника такого, якого сьогодні не має, і ніколи мати не буде. Та йому краще козаків за ворога мати, ніж за союзника.

– То ж бо й є, Петре, Вони мають нас за ворога, а ми станемо на смерть щоб їх державу відстояти. Щось ми не так робимо гетьмане. Хіба ти віриш, що король виконає дані обіцянки?

– Дуже хотілось би вірити, але… Михайле, не ятри душу, ми що, маємо в цьому випадку можливість діяти по іншому? З якими потугами завезли патріарха, відновили ієрархію. Більше того, король хоч і лютує про себе, але пообіцяв стримати екзекуцію мандатів і пробачити вину самовільного поставлення православним владикам. Все це відомо патріарху Феофану і всьому християнському світу, який покладає на нас надію, а ми приймемо пропозицію султана? Хоча з іншого боку виглядає не ліпше, ми, маючи силу військову здатну відстояти свою ідентичність і збудувати власну країну, подібно убогим не розуміємо, що нас використають поляки, а потім не дадуть жодного шансу цього зробити.

То, Михайле, наша трагедія і трагедія нашого народу, який толерантність перетворив у догідництво безпідставне. Мені дуже болить ще й від того, що то я відповідаю за це. І ніхто не спитає шляхетних панів, що підписали Люблінську унію, чому піклувалися лише про себе, не вписали права цілого народу, що є кров від крові великої держави – Київської Русі.

І як з того кута нам виходити? Згадаймо, чого ми вже досягли? Що ми мали після Брестської унії і розгрому Жолкевським першого козацького війська Лободи і Наливайка. Засилля уніатів, знищення православ'я, а замість війська — ватаги грабіжників за порогами!

А сьогодні ми відстояли право на Віру батьків, маємо військо, що пройшло вишкіл у боях на морі і на суші. Сьогодні найбільше і наймогутніше військо Турецьке горить бажанням помірятися з нами силами. Не з військом Польським, яке вони розгромили під Цецорою, а саме з військом козаків, над яким вони ще перемоги не отримували ні на морі ні на суші! Чого нам ще бракує? Визнання! Визнання нашої державності від сусідів. Королівства польського, Московського царства, Турецької Порти, Литовського князівства. Проте, ми з тобою добре знаємо, що того бути не може. І якщо ми станемо війною проти короля Сигізмунда ІІІ, то всі сусіди підтримають Польщу а не нас. Така дійсність. То чи на часі повернути на другий шлях, розпочати війну проти Польщі, щоб бути відкинутими на двадцять років назад? Чи може я не правий Михайле?

– Дуже хотілося щоби ти помилявся, та що маю вдіяти, правду кажеш, Петре, лише жаль мене бере за долю нашу безталанну, а головне, що дуже мало люду нашого тебе розуміють.

– Скоріше, не розуміють того, що без держави наші звитяги розтануть як вранішній туман на сонці, і ніхто їх не згадає, хіба полякам припишуть! А я що, я звичайна людина, мене можна і не розуміти!

Вони помовчали прислухаючись до різноманітних звуків багатотисячної маси війська, що рухалося до слави, якось буденно, навіть трохи невпевнено. Ніщо не віщувало що цей рухомий козацький табір, вимушений щогодини відгиркуватися від татар, змучений переходом і непевністю в наступних боях з непоборним Турецьким військом, стане непорушною стіною разом з об'єднаним Польсько-Литовським військом, забуваючи постійні образи від мачухи-вітчизни і зупинить назавжди рух Турецької Порти в Європу. Мовчання порушив Мазепа.

– Петре, я зрозумів яку турецькому султану готувати відповідь, а як же Збишко?

– Михайле, ти пам'ятаєш Айзика, єврея, що мав шинок на січі?

– Чому мав, він і тепер має. А син його, якщо пам'ятаєш, вихрестився і став добрим лицарем запорозьким. Здається у Дорошенка в полку, Василь Перехрест. А що ти раптом згадав Айзика?

– А ти кого ще знаєш, щоб послати до турків і викупити Збишка. Чи ти думаєш я відправлю Максима до султана щоб він їх обох стратив?

– Я думаю, Петре, та не встигаю за тобою думати. Чекай, то я повинен розуміти твої слова так, що ти прийняв рішення не вступати в переговори з турецьким султаном?

– А він мені дав таку можливість? Посилаючи до мене Максима з пропозицією султан не чекає на мою відповідь. Його підрозділи весь час атакують наш рухомий табір. То що ми маємо вийти на братання? Думаю навіть Яків не додумався б до того. Та менше з тим, головне викупи Збишка, і грошей не жалій, за добрі гроші віддадуть Збишка. А от Василько… Що маю його батьку сказати?

Якось мертво промовив Сагайдачний.

Чутка про героїчний бій вістового загону Максима Лободи проти всього Турецького війська, миттю розлетілася по козацькому табору. Навіть зважаючи на те, що про відвагу козаків у бою складали легенди, цей бій не мав собі рівного. Розповідаючи і слухаючи перекази про нього козаки уявляли себе частинкою загону Максима Лободи. Так, кожний міг бути вояком того загону і стати на смерть проти поганів.

***

Ще було досить часу до вечора, коли козацьке військо прибуло до Хотина і розпочало влаштовувати укріплений табір на місці вказаному Ходкевичем. Часу було мало, розвідка доповідала, що Турецьке військо за декілька годин досягне Хотина. Та перші загони Турецького війська з'явилися під Хотином лише на другий день.

Сагайдачний, знаходячись на спостережному пункті, керував розміщенням та укріпленням табору, коли сторожа доповіла йому про появу Турецького війська. Спочатку на трьох горбах, які полого спускалися до Хотинської фортеці, з'явилися хмари пилу, серед якого Сагайдачний розібрав велику кількість верблюдів, ослів і возів з поклажею і вже через деякий час, коли пил потроху спадав, пагорби забіліли турецькими наметами. Їх було так багато, що вони повністю вкрили пагорби, перед якими в долині ріки Дністер їх чекав супротивник, і десятки тисяч пар очей зі страхом і невпевненістю спостерігали за розміщенням цією злої, самовпевненої, непереборної армади, яка змітала все на своєму шляху.

Об'єднаний Польсько-Литовський табір розмістився навкруг Хотинської фортеці флангами впираючись в берег річки Дністер. В центрі стояли війська Ходкевича, по праву руку Любомирського, спереду лісовички і прибуваючі війська королевича Владислава. З лівої руки Ходкевич визначив місце для розміщення козацького табору.

"Ще би пів дня і з Турками можна говорити, але немає… Султану не потрібен діалог, монолог то звичайний для турок стан спілкування. Хіба для них одних?". Думав Сагайдачний, спостерігаючи як Турки спокійно і впевнено влаштовують табір. Треба було терміново збирати полковників на Раду. Але полковників збирати не довелося, вони самі віддавши розпорядження в полках, зібралися біля куреня гетьмана. Вітаючись вони стали півкільцем навколо Сагайдачного, так, щоб одночасно спостерігати за турецькими загонами, які не криючись розміщали штурмову лінію. Сагайдачний уважно обвів поглядом полковників, жодної тіні страху чи навпаки зневаги до супротивника. Полковники мали досить клопоту в зв'язку з нестачею часу. Крім того, ведучи бої по Молдавії, вони вважали, що керівництво військом в особі Бородавки підготує і провіант, і фураж для коней, але цим ніхто не займався. Ще була надія на Ходкевича, але досвід спільних боїв не давав підстав для таких сподівань. Полковники чекали, що скаже Сагайдачний, лише він міг знайти вихід з положення.

– Панове полковники! Сам не тішу себе надією, і вас не можу потішити. Турки готуються з маршу напасти саме на наш непідготовлений табір, та кожний із нас зробив би те ж саме, ситуація складна, та ми братове інших і не знаємо. Єдине, що не ми будемо диктувати хід бою, а турки. Наша справа встояти. Я послав до Ходкевича гінця з проханням підтримати нас, думаю він допоможе. Ось все, що мушу сказати. Чи є запитання?

Полковники мовчали. Які питання, треба займатися звичайною справою, воювати. А питання є, але тепер не на часі.

– Що ж панове полковники з Богом!

Ситуація була не та щоб довго говорити, тим більше, що то були його перевірені побратими і добре розуміли своє завдання. Полковники скочили в сідла і помчали в полки. Ніби і нічого не сказав Сагайдачний особливого, але того було досить щоб зрозуміти: нині завдання одне: вистояти! А все інше, то завтра…

Турецькі загони з усією люттю, яка накопичилася ще з дводобового бою на переправі річки Прут проти неповних трьох сотень козаків, вдарили по козацькому табору. Бій був тяжким для козацького війська, але вони мужньо тримались. За перебігом бою уважно спостерігав гетьман Ходкевич, щоб підтримати козаків він віддав наказ переправитися з лівого берега трьом тисячам піхотинців полковника Денгоффа. Вчасно надана допомога вирівняла сили воюючих сторін. Одночасно сам Ходкевич вийшов двома полками на підтримку лісовичків, які теж потрапили під турецький вогонь. Однак цей маневр був не досить вдалим, захопившись полки вийшли під обстріл турецьких гармат. При всьому тому, бойові дії закінчилися з настанням сутінок, не давши переваги жодній із сторін.

Сагайдачний розумів, що турецького султана ніяким чином не може влаштувати позиційна війна, і він зробить все щоб зломити опір козаків. Під час бою Сагайдачний мав можливість спостерігати, як турки виставляли гармати. Він мав достатній досвід у цій справі і оком досвідченого гармаша побачив, що завтрашній штурм почнеться з гарматного обстрілу центра козацького табору.