Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Вероніка

— Ти сьогодні о котрій закінчуєш?

Їхати на пари разом вже стало традицією. Кожного ранку ми зустрічалися біля метро і сідалии в переповнений вагон. Забившись в самий куточок, обіймалися всю дорогу, а інколи навіть цілувалися. Спочатку я соромилася проявляти почуття на людях, але Богданові губи були надто спокусливі, щоб втриматися.

— Що ти зі мною робиш? — видихнула Богдану у вухо, відсторонившись, щоб ковтнути повітря. Поруч із нами стояла суворого вигляду бабця, яка невдоволено стиснула губи і не зводила з нас очей. — Якби мама дізналася, що я собі дозволяю, в неї б стався припадок.

— Я просто дуже тебе кохаю, — розсміявся Богдан, а потім подивився на стареньку і повторив: знаєте, як її кохаю? Бачите, не можу відірватися.

Бабця фиркнула і почала пробиратися до виходу. Я від цих слів просто розтанула. Навіть голова закрутилася, як на каруселях у парку. Хотілося ще поцілунків, але нам теж час виходити.

— Богдане, в тебе якийсь дивний розклад, — я йшла так швидко, наскільки дозволяв слизький, ледь присипаний піском хідник, — ти точно не прогулююєш заняття?

— Переїжджай до мене і зможеш контролювати кожен мій крок, — весело відпові хлопець.

— Я ще не готова. Давай дочекаємося літа. Хочу показати мамі заліковку. Доведу, що наші стосунки жодним чином не впливають на мою успішність, а тоді і поговрю з нею про переїзд. 

— Це дуже довго, Ніко, але я почекаю. Слухай, а багато в Могілянці мажорів вчиться?

— Чому ти питаєш?

— Стільки крутих тачок на парковці.

Ми вже вийшли на площу, заповнену студентами, що поспішали на заняття.

— Не знаю. Ніколи не замислювалася над цим. В моїй групі всі звичайні хлопці і дівчата. Ніхто не виділяється, навіть якщо і з заможної родини. Хіба Ігор, але він в паралельній навчається. Он, до речі, його машина. Батько його кожного ранку привозить. Минулого тижня я так поспішала, що не дивилася по боках і ледь не потрапила йому під колеса. Татусь в нього не надто приємний тип. Так на мене кричав…

— Який Ігор? Задохлик? Це його батько у чорному БМВ?

Я замовкла і подивилася на Богдана. В очах було стільки ненависті, що я злякалася. З машини вийшов Ігор і помахав нам рукою. Я помахала у відповідь.

— Так. Мій сусід. Я теж не в захваті, що ми будемо бачитися майже кожного дня, але, знаєш, він перепросив за свою ганебну поведінку і…

— І ти така добренька, що відразу вибачила?

— Чому відразу? Ми поговорили. Він сказав, що був п’яний. І взагалі, не можна по одному вчинку судити людину. Ти теж не був янголом, але я дала тобі другий шанс.

— О, превелике дякую! Думаєш, я не геть безнадійний, якщо удостоївся твоєї уваги. Вирішила наставити мене на правильний шлях? То, змушений тебе попередити -- дарма витрачаєш час! Можеш спитати у матусі, горбатого могила виправить.

— До чого тут мама? Не ображайся, — я притулилася до Богдана і зазирнула йому в очі. Не хочу сваритися через Ігоря. Я вдивлялася в напружене обличчя хлопця. Намагалася роздивитися, що він приховує від мене? Що отруює його душу? Чому він не відкриється мені, адже я хочу допомогти, хочу бути поруч не тільки, коли все добре, а і скрутну хвилину. Адже в цьому і є сила кохання — підтримати і врятувати, коли це необхідно.

Мої слова і гарячий поцілунок зривають маску злоби з обличчя хлопця, і він посміхається мені.

— Я не можу ображатися на тебе. Ти теж вибач, я не повинен був зриватися.

— Може, розкажеш, що тебе непокоїть? — обережно питаю я, але Богдан дивиться на годинник і розмикає руки.

-- Скоро дзвінок. Не треба запізнюватися.

— Ти точно не сердишся?

— Ні, все гаразд. Просто не хочу, щоб цей тип крутився навколо тебе.

Богдан коротко цілує мене в губи, і я біжу на заняття знову за хвилину до дзвінка. Думаю про те, що мала б розказати про наш із Ігорем спільний проєкт з філософії, бо в стосунках перш за все ціную чесність. Тільки треба вибрати слушний час, і настрій, щоб уникнути чергової суперечки. Влітаючи в аудиторію, одними губами вітаюся з лектором і направляюся до центрального ряду, де ми з Міланою сидимо з першого вересня, але моє місце зайнято, і ким? Правильно. Ігорем.

Сідаю за сусідій стіл і спостерігаю за подругою. Вона просто зациклилася на цьому хлопцеві. Не пам’ятаю, щоб колись бачила Мілану настільки зацікавленою. Навіть красунчик Морозов — об’єкт зітхань багатьох дівчат нашого потоку не справив на неї такого враження. Ігор і справді мав ефектну зовнішність. У ньому була беззаперечна привабливість, магнетична сила, яка привертала увагу й час від часу призводила до необачної поведінки. Я теж потрапила під його чари, тому не можу звинувачувати Мілану в тому, що вона хоче справити на Ігоря враження. Може, їй пощастить і вона знайде з ним своє щастя. З них точно вийшла б красива пара: тоненька смаглява Мілана і кремезний світловолосий Ігор.

— Знову замислилася? — після пари наздоганяю в коридорі Мілану.

— Ага.

Мілана здригнулася і це мене ще більше розвеселило. Я захихотіла.