Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Щойно колеса моєї валізи перетинають поріг будинку, у вітальні на нас вже чекає мама.

– Одна приїхала раніше часу, інша, навпаки, затрималась на два дні і той факт, що ви прилетіли разом наводить мене лише на одну думку – ви щось накоїли, – впирає руки в боки, прискіпливо вдивляючись в наші обличчя.

А що я?! Я нічого.  Лише тицяю пальцем в бік Лідії зі словами:

– Це все вона!

Денис

Що ти мелеш? Крутиться в голові, коли дякую Аделіні за допомогу. Тримаю її за руку і відчуваю тремтіння, коли вона запинається і додає по батькові до мого імені. Знову Денис Вікторович і знову бос, яким я ніколи не був.

Чому вона не кричить, що я дурень, чому не дасть ляпаса, за те що використав. Принаймні так має здаватись з її боку. Не з мого. Де її запал? Їй все одно? Гаразд, я ідіот, але чому вона мовчить?

Я відпускаю її руку та йду. А вона мене не зупиняє. І здається, цей потяг непорозуміння вже не зупинити. Зараз так точно.

Після новини про те, що Коста виявився родичем Аделіни, я перебував в шоці, і був неймовірно злий на італійця і на всю ситуацію в цілому. Ні після розмови з ним, коли він розставив по поличках свої дії, ні після його вибачень, мені легше не стало. Ненавиджу брехню, ненавиджу таємниці та понад усе ненавиджу коли мене використовують. Тупо? Можливо. Але є як є. І сьогодні по іншому не буде.

Треба заспокоїтись. Треба мати холодну голову, щоб не наробити дурниць, а зараз мій мозок наче вулкан, тому я просто йду. Залишаю її лише на сьогодні, щоб вирішити все завтра.

В той час, як вона їде додому до родини, я повертаюсь у свою порожню квартиру, а коли вони будуть обговорювати сьогоднішні новини за вечерею, я вже буду спати. Один. От тобі й парубоцьке життя, якому іноді так заздрять.

Таксі їде швидко й ось я вже прокручую ключ в замку, відчиняючи двері квартири. Закочую валізу і хлопаю дверима.

– Привіт, любий. Нарешті ти вдома.

З темряви, лунає голос, що став мені чужим, а у м'якому світлі бра, перед очима постає жіночий силует в ажурній білизні, що вже не будоражить мене. Не після вчорашнього.

Перед очима спливає ніжна усмішка, пухкі вуста, палкий погляд і тендітне жіноче тіло, що розсипається від задоволення в моїх руках. Серце стискається і знову виникає зрадливе відчуття, що я облажався.  

А тим часом інші жіночі руки обвивають мою шию, а липкі від помади губи, торкаються моїх, викликаючи огиду. 

– Що ти тут робиш? – відсовую від себе дівчину і проходжу на кухню, щоб збільшити між нами відстань і заразом налити собі стакан води, яку випиваю в декілька ковтків. Мені зараз зовсім не до неї, але здається, що не всі крапки над “і” я розставив, раз вона знову з'явилась в моїй квартирі. Я навіть не хочу забивати собі голову питаннями, скільки днів вона жила у квартирі без мене, чи можливо тільки сьогодні приїхала.

– Що означає “Що я тут роблю?”. Я тут живу. Разом з тобою, якщо ти забув, – вже не так спокусливо схрещує руки на грудях.

– Поправ мене, але якщо я не помиляюсь, то ти кинула мене на минулому тижні.

– Не кинула, – каже, ображено надуваючи нижню губу, – а запропонувала пожити окремо, щоб перевірити наші почуття.

– Перевірила?

– Так, – підходить ближче і проводить рукою по складках на сорочці. Тій самій оливковій, що обрала для мене Аделіна. – Я сумувала і зрозуміла, що не можу жити без тебе, – знову тягнеться, щоб поцілувати.

Скидаю з себе її руки.

– Радий, що ти все ж таки вижила поки мене було, а тому зможеш сама зібрати свої речі. Я викличу тобі таксі.

– Що з тобою сталося? Яка муха тебе вкусила? Ти що знайшов собі якусь дівку?

Потік звинувачень та припущень не припинився навіть коли я вийшов з кухні. Бідолашна, мабуть, позбивала ноги поки бігала за мажорами й врешті решт вирішила повернутись до комфорту, а цей комфорт нарешті відкрив очі та побачив, що не таке вже і золотце перед ним. Так буває.

– Я в душ, а у тебе є п'ятнадцять хвилин на збори, бо я втомився і хочу спати.

– Ден, ти козел, – летить мені в спину.

– Дякую, люба. Думаю, що голитись я сьогодні не буду, тому у тебе залишається десять хвилин.

Інших “приємних” слів на свою адресу я вже не чую завдяки зачиненим дверям і шуму води. Не бачу сенсу з'ясовувати стосунки без майбутнього, тим паче, що я для себе вирішив, що ми таки не пара, а після її “Поживемо окремо” слова взагалі зайві.

Попри вечірню літню спеку я все одно кручу вентиль у бік червоної позначки. Гаряча вода змиває втому з тіла та розслабляє м'язи, шкода, що з моїм втомленим мозком вона не може зробити те саме. В голові суцільний розгардіяш зі спогадів та думок, від чого відчуваю щемлячий біль у скронях. Випити пігулку і спати – мій план на найближчий час, але коли знову повертаюсь до розбірок зі своєю колишньою відчуваю, що цього буде замало.

Вона вже одягнена, а посеред коридору стоїть її валіза. Протягую руку, очікуючи, що вона зрозуміє натяк, але вона не розуміє або ж прикидається.  Продовжує зневажливо дивитись на мене.

– Ключі, – згинаю долоню, показуючи, що я все ще чекаю.

– Козел, – і два ключі на дармовісі у вигляді рожевого серця, що на мою думку виглядає досить іронічно, з силою падають мені на долоню.

– Ти вже це казала, – відчиняю вхідні двері, викочую в парадну валізу і лише коли вона хмикаючи виходить за поріг, з полегшенням зачиняю їх.

Мій шлях проходить повз аптечку і замість пігулки, яку я збирався прийняти, від головного болю, я наливаю собі келих віскі й випиваю його відразу, наче ліки.

Ця казка точно закінчилась, а от що робити з іншою, головна героїня якої ще не раз насниться мені, я не знаю і сьогодні точно не дізнаюсь, тому просто падаю на ліжко і вирубаюсь.