Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Так, мабуть, той гном, що був власником цього арбалету до мене, з тобою б погодився. 

Юрія та Ігор стояли осторонь та розмовляли, а Люцетта знайшла собі місце на великому камені, де спокійно щось бриньчала на струнах. Схоже, що всі чекали тільки на мене. Та я не поспішала, насолоджуючись м'ясом приготованим Деяном. Воно було жахливе та сирувате, але йому додавало смаку те, що він робив це для мене.

— Ми вирішили не йти прямо зараз, тому можемо прогулятися найближчими околицями, — запропонував Деян. — Там, окрім ставка, є ще старе кладовище. Дуже романтичне місце, на мою думку.

— Ха-ха, — не втрималася я та підвелася на ноги. — Ходімо, Деяне, покажеш мені ту романтику. 

Про романтику він, звісно ж, пожартував. Це було поросле травою кладовище з кам'яними фігурами. Абсолютно різні форми та якісь тексти на них, які складно було прочитати через їхню древність. Та я все ж змогла зрозуміти, що там коротко описувалося, хто саме там був похований та чим запам'ятався. Так, на одній могилі, що мала найбільший пам'ятник, висотою з парочку людей, було викарбувано ім'я якогось Мартіса Великого, а в описі казалось, що він добре володів чимось. 

— Що це за слово? — запитала я в Деяна. 

— Цвайгендер, — промовив Деян, спершу трішки прочистивши текст від бруду. — Це дуже великий та важкий меч. 

— Яка дивна назва, — задумливо промовила я. 

— Колись давно, коли Імперія ще не нав'язала іншим країнам свою владу та мову, у них були й власні мови. І назви деякої зброї — їхній спадок. Ми не так і далеко від Королівства Пантія, тож можливо, що колись тут були саме їхні землі.

— Значить, цей Мартіс Великий, був сильним мечником, — сказала я та оглянулася. — Якщо тут це кладовище, то чи не має бути десь поруч старе село, чи може місто?

— Це тисячі років, Діано, — посміхнувшись відповів Деян. — Взагалі пощастило, що ці могильні камені ще не під землею. Мабуть, якийсь час за ними все ж доглядали. 

Слабкі зелені спалахи весь час спалахували. І нехай вдень їх було не видно, але ефект від них був помітним. Серед цих могил я чомусь бачила деякі постаті, що на долю секунди ставали більш видимі, як тільки були спалахи. Вони бродили навколо та наче існували не бачачи один одного.

Якщо подумати, то навіть духи могли втратити розум, якщо провести стільки ж часу на самоті в такому місці. Але з іншого боку, Тарія не виглядала так, наче втратила розум. Та і я теж, коли бродила іншим світом, просто стала забувати ті монотонні роки. Чи може я просто не помічала в собі цих змін, але насправді вони були?

— Щось не так? Щось бачиш? — поцікавився Деян.

— Так, душі деяких померлих досі бродять тут, — промовила я та відмахнулася, адже нічого особливого, як на останній час, не відбулося. — Ходімо назад. Будемо вирушати в дорогу. 

— Так, ходімо, — погодився він. — Я помітив, що ти подружилася з Люцеттою. Тобі з нею цікаво?

— Вона добра і приємна в розмові, — відповіла я задумавшись. — Але ми не друзі. Не думаю, що мені потрібні якісь друзі крім тих, з якими я багато чого пережила. 

Та нашу розмову щось перебило, прогримівши за спинами, поки ми покидали це кладовище. Обернувшись ми побачили, що пам'ятник тому Мартісу Великому, наче перерізаний чимось, звалився на інші, меншого розміру, розбивши їх та забивши своєю вагою в землю. Мабуть, це єдине, що бачив Деян, а от я ще бачила високого чоловіка, метри під три, що тримав у руках такий же за розмірами меч. Схоже, то і був той самий цвайгендер. Він важко дихав та зі злобою дивився на нас. Я одразу ж схопилася за есток, зробивши декілька кроків назад та потягнувши за собою Деяна.

— Це він, — промовила я та вказала пальцем на ім'я викарбуване на камені. — Він, схоже, хоче з нами битися.

— Будемо тікати? Я не бачу його. Він стоїть на місці? — теж діставши меча сказав Деян та почав оглядатися по сторонах.

Я вже бачила душу, що на відміну від інших, які або боялися мене, або були байдужі, могла зашкодити. Колись, коли Юрія спричинила біль в одній жінці, душа іншої змогла вдарити її по обличчю. Тоді нам обом пощастило піти звідти майже неушкодженими. А що тоді міг зробити цей дух настільки грізного воїна? Все ж пропозиція Деяна про втечу здалася мені доречною. 

— Так, тікаємо! — прокричала я, після чого ми обидва побігли як тільки дозволяли наші тіла. 

Трава тут була висока та заплутана, що постійно наче хапала нас за ноги. Ми бігли з усіх сил і навіть не оберталися. Насправді я могла б багато що спробувати в боротьбі проти цього духа, але ризикувати собою та Деяном у мене бажання не було.

Ми швидко дісталися місця нашої ночівлі.

— Всі на коней, швидко! — прокричав Деян як тільки побачив наших. — За нами женеться якийсь дух! 

Мабуть, він наздогнав нас, адже я почала чути його важкі кроки та дихання позаду. Я не розуміла, навіщо йому взагалі дихати, але ці подихи наче попереджали про небезпеку. Я трішки відставала від Деяна, буквально на декілька кроків, а тому саме я відчула на собі його силу. В останній момент, почувши характерні звуки, я обернулася та заблокувала удар своїм естоком, тримаючи його однією рукою за руків'я, а іншою за кінець вістря. Удар цвайгендером прийшовся чітко в центр моєї зброї. І була б у мене звичайна зброя, то вона б була перебита як соломина. Удар був вертикальним, знизу догори, що, прорізавши землю, вдарив мене настільки сильно, що я відчула біль в кістках та полетіла уперед, залишивши Деяна далеко позаду.