Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ловець повітряних зміїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ловець повітряних зміїв" автора Халед Хоссейні. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 98
Перейти на сторінку:
першим пунктом у підготовчому списку, який склали ми з Рахімом-ханом, а ще там було таке: обміняти долари на кальдари[88] та банкноти афгані, знайти для мене традиційний одяг і паколь — за іронією долі, живучи в Афганістані, я ніколи не носив ні того, ні того, — узяти поляроїдне фото Гассана і Сограба, а ще, мабуть, найважливіше: роздобути фальшиву бороду, чорну, аж до грудей, у дусі шаріату чи принаймні в дусі шаріату за уявленнями талібів. Рахім-хан знав у Пешаварі одного чолов’ягу, який спеціалізувався на плетінні таких борід — інколи для західних журналістів, котрі висвітлювали афганську війну.

Рахім-хан хотів, щоб я залишився з ним ще на кілька днів і ми спланували все якомога ретельніше. Та я був переконаний, що маю вирушати якнайшвидше. Боявся, що передумаю. Боявся, що буду вагатися, роздумувати, агонізувати, раціоналізувати й урешті вмовлю себе не їхати. Боявся, що принадність американського життя змусить мене відступити, що я знову ввійду в ту велику й величну ріку та дозволю собі все забути, відпущу на дно все те, що дізнався минулими днями. Боявся, що дозволю водам віднести мене якнайдалі від того, що я повинен зробити. Від Гассана. Від минулого, що кличе. І від останнього шансу на відпущення гріхів. Тому й поїхав, не лишивши своїм страхам ані найменшої можливості справдитися. Розповісти Сораї, що я повертаюся в Афганістан, не випадало. Якби я розповів, то вона негайно замовила б квиток на найближчий рейс до Пакистану.

Ми перетнули кордон і тепер повсюди бачили ознаки бідності. Поміж скель обабіч дороги, ніби розкидані іграшки, де-не-де виднілися ланцюжки маленьких сіл — поруйновані глиняні будинки й хижки, що складалися хіба з чотирьох дерев’яних паль і пошарпаної тканини замість даху. Біля хижок діти в лахмітті бавилися футбольним м’ячем. Ще через кілька миль я помітив гурт чоловіків, що сиділи рядочком навприсядки, як ворони, на каркасі старого вигорілого радянського танка, а краєчки накидок, у які чоловіки позагорталися, тріпотіли на вітрі. Позаду них жінка в коричневій бурці несла на плечі великий глиняний казан, ідучи борознистою стежкою до глиняних будинків.

— Дивно, — озвався я.

— Що?

— Почуватися туристом у власній країні, — сказав я, задивившись на козопаса, який вів півдюжини хирлявих кіз уздовж дороги.

Фарід хихикнув. Струснув попіл з цигарки.

— А ви досі вважаєте тутешні краї своєю країною?

— Якась частина мене завжди так вважатиме, — відповів я, захищаючись, хоч і не хотів цього виказувати.

— Після двадцяти років життя в Америці, — докинув Фарід, крутнувши кермо, щоб вантажівка не вскочила в яму завбільшки з волейбольний м’яч.

Я кивнув.

— Я виріс в Афганістані.

Фарід знову хихикнув.

— Чому ви так реагуєте?

— Не зважайте, — пробурмотів.

— Ні, я хочу знати. Чому ви так реагуєте?

Я глянув у дзеркало заднього огляду та помітив зблиск у його очах.

— Справді хочете знати? — перепитав Фарід з насмішкою. — Ану дайте подумати, ага-сагіб. Ви, мабуть, жили в дво- або триповерховому будинку з гарненьким заднім двориком, де садівник понасаджував квітів і плодових дерев. Усе це, ясна річ, ховалося за муром. Ваш батько водив американську машину. У вас були слуги, ймовірно, хазарейці. Ваші батьки наймали працівників, щоб ті прикрашали дім для модних вечірок, мегманес, на які приходили друзі сім’ї — випити та похвалитися поїздками в Європу чи Америку. І я готовий заприсягтися очима свого первістка, що зараз ви оце вперше наділи паколь.

Він вишкірився до мене, оголивши ряд передчасно зогнилих зубів.

— Чи я помиляюся?

— Навіщо ви так? — запитав я.

— Ви ж хотіли знати, — Фарід сплюнув. І показав на старого в лахмітті, який чвалав брудною стежкою, несучи прив’язане до спини велике рядно, напхане чахлою травою. — Ось вам справжній Афганістан, ага-сагіб. Такий Афганістан мені добре знайомий. А вам? Ви завжди були тут лише туристом, просто не усвідомлювали цього.

Рахім-хан попередив: у Афганістані не варто очікувати теплого прийому від тих, хто залишився тут і веде війну.

— Шкода вашого батька, — сказав я. — І ваших доньок, і руку вашу теж шкода.

— Пусте, — відповів Фарід. Похитав головою. — То навіщо ви все-таки сюди повернулися? Спродати землю свого баби? Покласти гроші в кишеню та чкурнути до матусі в Америку?

— Моя мати померла, коли народжувала мене.

Фарід зітхнув, прикурив чергову сигарету. І промовчав.

— Пригальмуйте.

— Що?

— Пригальмуйте, чорт забирай! — сказав я. — Мене зараз знудить.

І кинувся геть з вантажівки, щойно вона затихла на гравії при узбіччі.

Ближче до вечора краєвид змінився — обпалені сонцем вершини та голі скелі поступилися місцем зеленішим сільським пейзажам. Шлях спускався від Ланді-Котала через територію Шінварі до Ланді-Хани. Ми в’їхали в Афганістан через Торхам. Дорогу обрамляли сосни — їх було менше, ніж я пам’ятав, і серед них чимало голих, — але приємно було бачити хоч якісь дерева після напруженої їзди Хайберським проходом. Ми наближалися до Джелалабада, де жив брат Фаріда, який мав прихистити нас на ніч.

В’їхали в Джелалабад ще до заходу сонця — у столицю провінції Нанґяргар, місто, що колись славилося фруктами і теплим кліматом. Фарід проминав будівлі й кам’яниці центрального району. Пальм тут теж було менше, ніж за моєї пам’яті, а деякі оселі перетворилися на стіни без дахів або ж купи потрощеної глини.

Фарід завернув на вузеньку ґрунтову вуличку та припаркував «ленд-крузер» біля пересохлої канави. Я вислизнув з вантажівки, потягнувся і глибоко вдихнув. Раніше осушеними рівнинами довкола Джелалабада, на яких фермери вирощували солодку кукурудзу, шугали вітри і насичували повітря в місті солодким ароматом. Я заплющив очі й пошукав того солоду. Не знайшов.

— Ходімо, — нетерпляче сказав Фарід.

Ми пішли ґрунтовою дорогою попри поодинокі безлисті тополі вздовж ряду зруйнованих глиняних мурів. Фарід провів мене до напіврозваленого одноповерхового будинку і постукав у двері, збиті з дощок.

З-за них визирнула юнка з очима кольору морської хвилі й обличчям, обмотаним білим шарфом. Спершу вона побачила мене, відсахнулася, а тоді помітила Фаріда — і її очі засяяли.

— Солям алєйкум, кака Фарід!

— Солям, Мар’ям-джан, — відповів Фарід і подарував їй те, чого мені від нього не дісталося за весь день: приязну усмішку. Потім поцілував її в маківку. Юнка відступила зі шляху, дивлячись на мене з побоюванням, і я ввійшов слідом за Фарідом у невеликий будинок.

Саманна стеля була низька, глиняні стіни — повністю голі,

1 ... 59 60 61 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (2) до книги "Ловець повітряних зміїв"
Nazar Бандіт
Nazar Бандіт 27 липня 2023 22:17

Неймовірна книга, книга яка чіпляєте тебе за душу та не відпускає до кінця, книга яка описує та передає емоції які краще прочитати на сторінках книг ніч пережити у власному житті.. книга яка вчить тебе любити своїх рідних, тому що вони можуть дуле легко зникнути і ти більше їх ніколи не побачеш, але вічно будеш пам'ятати. Однозначно одна з найкращий прочитанеих книг за все моє життя, 10/10

Наталія Ашихміна
Наталія Ашихміна 20 березня 2024 19:11

Так це глибокий та захоплюючий твір. Погляд очевидця про життя серед війни , про людяність, жорстокість , неминучість, наслідки неправильних вчинків та спокуту і прощення.