Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Я заплатила тут за місяць, — сказала Роза.

— Тут? — Ебен розсміявся. — Ти просто не можеш надати перевагу цьому місцю.

— Перепрошую, містере Тейт, — утрутився Портеус, усвідомивши, що його щойно образили.

— Як ти тут розміщуєшся, Розо? — спитав Ебен. — Чи є у тебе окрема кімната зі зручним пір’яним ліжком?

— Я даю їм свіжу солому, сер, — вигукнула донька Портеу— са, — кожного місяця.

— О, свіжа солома! Тепер я бачу, що справді є за що похвалити цей заклад.

Жінка тривожно подивилась на свого батька. Навіть своєю порожньою головою вона збагнула, що коментарі Ебена були зовсім не схвальними.

Ебен зробив вдих, і коли він заговорив знову, голос був спокійним. Розсудливим.

— Розо, будь ласка, обміркуй мою пропозицію. Якщо ти будеш нещасна, то завжди зможеш повернутись сюди.

Вона подумала про кімнату нагорі, де чотирнадцять мешканців стиснуті у купу, де повітря смерділо сечею та немитими тілами, а дихання твого сусіда тхнуло гнилими зубами. Пансіон, де мешкав Ебен, не був розкішним, але там було чисто і не потрібно було спати на соломі.

А він був її родичем. Єдиним, хто у неї залишився.

— Іди нагору і принеси її. Нумо.

— Вона не тут.

Він насупив брові.

— А де вона?

— Вона залишається з годувальницею. Але мої речі нагорі, — дівчина повернулася до сходів.

— Якщо там немає нічого цінного, покинь їх. Не будемо гаяти час.

Вона подумала про смердючу кімнату нагорі і раптом відчула, що не має жодного бажання повертатись туди. Ані зараз, ані колись. Єдине, про що шкодувала, це проте, що йде, не попередивши Біллі.

Роза подивилася на Портеуса.

— Будь ласка, скажіть Біллі, щоб приніс мої речі завтра протягом дня. Я заплачу йому за це.

— Той безмозкий хлопчина? Хіба він знає, куди йти? — спитав Портеус.

— У кравецьку майстерню. Він знає, де вона.

Ебен узяв її руку.

— Ніч холодна о цій годині.

Надворі почав падати лапатий сніг. Красиві, але холодні пластівці зрадницьки лягали на бруківку, і без того вельми слизьку від льоду.

— Де живе та годувальниця? — спитав Ебен.

— За кілька вулиць звідси, — Роза показала напрям, — недалеко.

Ебен прискорив крок, спонукаючи її йти надто швидко по такій ненадійній дорозі, і дівчина була змушена чіплятися за його руку, коли її черевики ковзали бруківкою.

«До чого така поспішність, — розмірковувала вона, — коли тепла кімната все одно нікуди від них не подінеться? Чому після тих пристрасних вибачень він раптово став таким мовчазним? Здається, він назвав Меггі дитиною. Що це за батько, який навіть не знає імені власної доньки?»

Коли вони наближалися до дверей Гепзіби, Роза занепокоїлася ще дужче. Вона ніколи раніше не довіряла Ебену, то чому ж повірила тепер?

Вона не зупинилася біля будинку Гепзіби, натомість пройшла повз нього і повернула на іншу вулицю. Продовжуючи відводити Ебена від Меггі, вона обмірковувала, чому він цього вечора прийшов до неї насправді. Він стискав її руку, але робив це не з теплом чи турботою, а лише з метою контролю.

— То де це місце? — нетерпляче спитав чоловік.

— Ще трохи треба пройти.

— Ти казала, що це близько.

— Уже запізно, Ебене. Чи мусимо ми забирати її сьогодні? Ми розбудимо усіх сусідів.

— Вона моя донька. І має бути зі мною.

— Чим ти її годуватимеш?

— Це все вирішується.

— Що ти хочеш сказати цим «вирішується»?

Він жорстко смикнув її за руку.

— Просто відведи мене до неї.

Роза не мала наміру цього робити. Не зараз, принаймні доки вона не дізнається, чого він насправді хоче. Замість того вона продовжувала вести його геть, залишаючи Меггі далеко позаду.

Раптовим ривком Ебен змусив її зупинитися.

— У яку гру ти граєш зі мною, Розо? Ми двічі пройшли повз цю вулицю!

— Ця темрява і ці провулки збивають мене з пантелику. Якби ми могли дочекатися ранку...

— Не бреши мені!

Вона відскочила від нього.

— Кілька тижнів тому ти зовсім не мав діла до своєї доньки. А тепер раптово не можеш дочекатися, щоб дістатися її. Ні, я не віддам її зараз, не тобі. І ти нічого з цим не вдієш.

— Я, може, і не вдію, — сказав Ебен, — але є дехто, хто зможе тебе переконати.

— Хто?

Замість відповіді він схопив її за руку і потягнув вулицею. Він прямував до порту.

— Годі пручатися. Я тебе не скривджу.

— Куди ми йдемо?

— До людини, яка може змінити твоє життя, — він підвів її до будинку, якого вона не знала, і постукав у двері.

Вони відчинилися, і джентльмен середнього віку в окулярах із золотою оправою визирнув звідти з мерехтливою лампою.

— Я вже збирався покинути все і піти, містере Тейт, — сказав джентльмен.

Ебен смикнув Розу, змусивши її увійти всередину. Вона почула, як позаду грюкнув засув.

— Де дитина? — спитав чоловік.

— Вона мені не скаже. Я подумав, що ви зможете переконати її.

— То це міс Роза Конноллі, — промовив джентльмен, і вона почула лондонську вимову. Англієць. Він поставив лампу і поглянув на неї з увагою, яка налякала дівчину. Хоча нічого страшного в ньому не було.

Джентльмен був нижчим за Ебена, а його бакенбарди були майже повністю сивими. Пальто з дорогої тканини було пошите у відповідності до тогочасної моди й ідеально підігнане до фігури. Він не видавався загрозливим, але погляд був холодним, важким і проникливим.

— Так багато нервів