Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Вона розумніша, ніж здається, — сказав Ебен.

— Будемо сподіватися, — чоловік подивився вглиб коридору. — Сюди, містере Тейт. Побачимо, що вона зможе нам повідати.

Ебен схопив Розу за руку так сильно, що не лишалось сумнівів — їй доведеться іти туди, куди поведуть. Вони пішли за джентльменом до кімнати з недбало збитими меблями і пошкрябаною підлогою.

На полицях стояли обідрані гросбухи з пожовклими від часу сторінками. У каміні була лише холодна зола. Кімната не відповідала статусу чоловіка. Його бездоганне пальто та ореол успішності більше б пасували до одного з розкішних маєтків у Бікон Гіл.

Ебен штовхнув її на стілець. Вистачило єдиного погляду крізь пітьму, щоб зрозуміти його думки: ти сидітимеш тут і не рухатимешся.

Старший чоловік поставив лампу на стіл, здійнявши в повітря хмару пилу.

— Ви переховувалися, міс Конноллі, — почав він, — чому?

— Чому ви вирішили, що я переховувалась?

— Інакше навіщо вам було називати себе Розою Моррісон? Я впевнений, що саме це фальшиве ім’я ви назвали містерові Смібарту, коли він приймав вас на роботу швачкою.

Роза поглянула на Ебена.

— Я не хотіла зустрічатися з моїм свояком.

— Але чому ви змінили ім’я? Це ж ніяк не могло завадити цьому, — англієць поліз у кишеню і витяг щось, що зблиснуло у світлі лампи. Прикраса Аурнії. — Упевнений, що ви заклали цю річ кілька тижнів тому. Але вона вам не належала.

Дівчина мовчки дивилась на нього.

— Виходить, ви вкрали її.

Вона не могла не відповісти на це звинувачення.

— Аурнія дала мені її.

— І ви так легко її позбулися?

— Це була платня за пристойний похорон. Я не мала грошей, щоб його влаштувати.

Англієць поглянув на Ебена.

— Ви мені цього не розповідали. Це вагома причина закласти прикрасу.

— Вона все одно їй не належала, — відповів Ебен.

— Але скидається на те, що вам вона не належала також, містере Тейт, — чоловік подивився на Розу. — Ваша сестра коли-небудь розповідала, звідки у неї це кольє?

— Я завжди вважала, що Ебен подарував його. Але він надто скупий.

Англієць проігнорував роздратований погляд Ебена і продовжував дивитися на Розу.

— То вона ніколи не розповідала, звідки воно? — ще раз спитав він.

— Яке це має значення? — різко відповіла Роза.

— Це дуже коштовна прикраса, міс Конноллі. Небагато людей можуть її собі дозволити.

— Тепер ви звинувачуєте Аурнію у тому, що вона її вкрала. Ви з Нічної варти, так?

— Ні.

— Хто ви такий?

Ебен боляче вдарив її долонею у плече.

— Прояви трохи поваги!

— До людини, яка навіть не називає мені свого імені?

Через її зухвалість Ебен знову підняв руку, щоб завдати ще одного удару, але англієць зупинив його.

— Немає потреби у насильстві, містере Тейт.

— Але ж ви бачите, що це за дівка! І я мав це терпіти.

Англієць підійшов ближче до Рози і пильно подивився на неї.

— Я не маю стосунку до місцевої влади, якщо це якимось чином вас заспокоїть.

— Тоді чому ви ставите мені такі питання?

— Я працюю на людину, яка воліє не розголошувати своє ім’я. Я маю зібрати інформацію. Інформацією, якою, боюся, володієте лише ви.

Вона недовірливо посміхнулась.

— Я лише швачка, сер. Спитайте мене про ґудзики чи банти, і я матиму для вас відповідь. У іншому випадку я не знаю, чим вам допомогти.

— Але ви можете мені допомогти. Лише ви одна, — він нахилився так близько, що вона відчула солодкий запах тютюну з його рота. — Де дитина вашої сестри? Де немовля?

— Він не заслуговує її, — Роза зиркнула на Ебена. — Який батько відмовиться від прав на власну доньку?

— Просто скажіть мені, де вона.

— Вона у безпеці й нагодована. Це все, що він має знати. Замість того, щоб платити чималі гроші дорогому адвокатові, він міг би купити своїй дівчинці молока та теплу колиску.

— То ось як ви подумали? Що я працюю на містера Тейта?

— Хіба ні?

Англієць здивовано засміявся.

— Дякувати Богові, ні, — сказав він, і Роза побачила, як обличчя Ебена почервоніло від люті. — Я працюю на іншу людину, міс Конноллі. На когось, хто дуже хоче знати, де дитина, — він підсунувся ще ближче, Роза відвернулася, а її спина втиснулась у спинку стільця. — Де дитина?

Роза сиділа мовчки і раптом згадала той день на цвинтарі святого Августина, коли могила Аурнії зяяла коло її ніг. Мері Робінсон з’явилась, наче привид, з туману. Її обличчя було бліде і напружене, а погляд невпинно ковзав кладовищем. Є люди, які допитуються про дитину. Сховайте її. Збережіть її.

— Міс Конноллі?

Вона відчула, як пульсує шия, коли його погляд проникав усе глибше в її душу. Але продовжувала мовчати.

На її полегшення, він розпрямився і пішов у інший край кімнати, де недбало провів пальцем по книжковій полиці й подивився на пил, який на ньому зібрався.

— Містер Тейт стверджує, що ви розумна дівчина. Це правда?

— Звідки мені знати.

— Гадаю, ви занадто скромна, — він повернувся і подивився на неї. — Як соромно бачити, що дівчина з вашими розумовими здібностями живе на краю прірви. Ваші черевики ось-ось розсиплються на шматки. А плащ? Коли його прали востаннє? Упевнений, що ви заслуговуєте кращого.

— Як і багато інших.

— О, проте лише вам тут пропонується можливість.

— Можливість?

— Тисяча доларів. Якщо ви принесете мені дитину.

Вона була приголомшена. За таку велику суму