Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Артем зітхнув, потираючи потилицю, ніби намагаючись знайти правильні слова. Він здався мені нервовим, і це було нетипово для нього.

— Руслан сьогодні приїжджає, — сказав він нарешті, уважно слідкуючи за моєю реакцією.

— І? — сухо відрізав я, продовжуючи капати краплі в очі, намагаючись зберегти контроль над своїм виразом. Але в глибині душі я знав, що ця новина викликала хвилю неприємних почуттів, які я ховав десь далеко від самого себе.

— І ти ще питаєш? — Артем звів брови, його усмішка стала лукавою. — Не ти часом ледве не всю ніч просидів у саду з Меліссою?

Я відчув, як слова Артема боляче вдарили мене, залишаючи важкий осад на серці. Я зупинився, відвівши погляд у бік, щоб він не помітив хвилювання, яке піднялося в мені.

— Що ти намагаєшся сказати? — повторив я крізь зціплені зуби, відчуваючи, як напруга в кімнаті зростає. Кожне слово Артема врізалося мені в голову, ніби неслухняні частини пазлів, які не хочуть складатися в єдину картину.

Артем зупинився переді мною, в його погляді було щось насторожуюче, хоча голос залишався спокійним, майже занадто невимушеним.

— Нічого особливого, — його слова звучали з такою звичною легкістю, як ніби він говорив про погоду. — Просто ти знаєш, як усе це виглядає зі сторони. Твої стосунки з Мел... Не я один це помічаю. І не тільки Ната, чи Софія.

Мене вдарило, як блискавка. Я відчув, як всередині мене закипає лють, і цей знайомий вогонь знову палахкотів.

— Що ти хочеш цим сказати? — на цей раз мій голос був холодніший, чіткіший. Я хотів, щоб Артем припинив цю гру, прямо сказав, що він має на увазі.

Артем важко видихнув, ніби це було останнє, що йому хотілося обговорювати.

— Я хвилююсь за тебе, брате, — його тон змінився, став тихішим, теплішим. І я справді відчув його турботу та любов. — Ти мені як брат. І не хочу, щоб через цього Руслана у тебе виникли неприємності. Ти знаєш, як все це може скінчитися.

Його слова різали по живому, пробиваючи крізь броню, яку я так старанно будував. Мелісса... її ім’я постійно крутилося у мене в голові. Її погляд, її посмішка. Але я не міг дозволити собі ці почуття. Я не міг показати слабкість.

— Все буде добре, Артеме, — я вирішив відсунути від себе ці думки. Я посміхнувся йому, хоча це була вимушена усмішка, яка більше скидалася на маску, що приховувала правду. Кладучи свою долоню на його плече, я зробив крок вперед, ніби прагнучи показати свою рішучість. — Ми з Мел просто друзі. Нічого серйозного не було. Випили трохи вина, поговорили, вона пішла до себе, а я — до себе.

Артем уважно дивився на мене, мовчки аналізуючи кожне моє слово, кожен рух. Я бачив у його очах сумнів, але він нічого не сказав, просто мовчки прийняв мої слова.

— Просто друзі, кажеш? — його голос був приглушеним, але у ньому відчувалося щось важче, ніж просто недовіра.

— Так, — твердо відповів я, хоча всередині мене щось бурхливо рухалося, змушуючи сумніватися в тому, що я говорив.

Артем зітхнув і, повертаючись до дверей, вимовив:

— Добре.

Але я знав — це ще не кінець. Він не вірив мені. Як і я сам.

Я відкинувся на спинку крісла, витираючи ледь помітний піт з чола. "Просто друзі. Нічого серйозного". Та чому ці слова залишали такий гіркий присмак? Наче я намагався переконати самого себе, а не його.

Гучні удари серця заглушали все навколо, і в голові пролунали уривки розмов з Меліссою. Її очі, що дивилися на мене з такою невимовною глибиною, посмішка, яка ламала будь-які стіни. Я ніби вічно балансував на краю прірви, де немає чіткої межі між дружбою і тим, що могло б стати.

— Хоча знаєш, — раптом продовжив Артем, зупиняючись на виході. Його тон різко змінився, і я помітив легку усмішку на його обличчі. — Я хочу цього шоу, Адаме. Забери вже нарешті своє.

Його слова прокотилися хвилею крізь мою свідомість. Забери своє? Я напружився, відчуваючи, як щось всередині мене зрушило з місця, ніби звільняючись від кайданів сумнівів і невпевненості.

— Про що ти говориш? — запитав я, намагаючись зберегти спокій. Але в моєму голосі було більше цікавості, ніж я б хотів показати.

— Ти ж знаєш, Адаме, — тихо промовив Артем, але в його голосі вже не було тієї настороженості, що раніше. Він дивився на мене, як на того, хто загубив свій шлях, але тепер був на порозі повернення. — Перестань прикидатися, ніби ти не бачиш, що коїться. Вона не просто твоя подруга, і ти це розумієш. І впевнений, Меліссі ти також не просто друг.

— Це легко казати.., але я взагалі навіть і не знаю, що робити.

Артем посміхнувся.

— Просто будь чесним з собою. І з нею. Інакше цей хаос тільки зростатиме. І коли все це вибухне, ти не зможеш контролювати наслідки.