Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Адам Бітлер

Я повернув голову, почувши знайомий рев двигуна, що долинав з дороги. У ту мить мене охопило почуття, яке складно було назвати чимось іншим, як гірке передчуття. Можливо, сьогоднішня розмова з Артемом настільки сильно вплинула на мене, або ж я просто не був у гуморі, але одна думка не давала мені спокою: буквально через кілька хвилин Руслан знову буде в цьому будинку. І це здавалося мені нестерпним.

Відчуття ревнощів, яке я вважав давно забутим, охоплювало мене з новою силою. Я знову почувався тим самим юним, недосвідченим студентом, якого переповнювали емоції, тільки тепер це був 40-річний чоловік, якому слід було б краще справлятися зі своїми почуттями.

— О! Привіт, — раптом почувся голос Руслана, і він підійшов до мене, його голос був занадто гучним для тихого вечора. Що він робив, обходячи будинок? Чи дійсно йому було цікаво, що я тут роблю біля багаття з величезним казаном?

— Привіт, — сухо відповів я, кинувши на нього короткий погляд, намагаючись не показати свого занепокоєння.

— Що готуєш? — запитав він, нахилившись ближче, аби роздивитися вміст казана.

— Плов, — коротко відповів я, намагаючись триматися на відстані. — Як ти? Як дорога? Де так довго пропадав?

Руслан поправив своє темне волосся і оперся на одну з дерев’яних колон поруч зі мною. Його легковажність тільки підсилила моє роздратування.

— Та нічого особливого. Треба було терміново в столицю, — почав він, і хоча намагався говорити байдуже, щось у його голосі звучало не зовсім щиро. — Не в моєму смаку залишати бізнес на такий довгий термін, але що вдієш. Тримати руку на пульсі завжди треба.

— Бізнес? — перепитав я, підозріло поглянувши на нього. — Чим ти займаєшся? Ми ніколи про це не говорили… Вдвох, — змусивши себе посміхнутись, додав я, хоча це було нещиро.

Руслан трохи здивовано глянув на мене, і на мить наші погляди зустрілися. Його очі, як завжди, зберігали холодну дистанцію, але зараз у них була якась тінь, яка тривожила мене.

— У мене своя меблева компанія, — нарешті відповів він. — Постійно хтось щось ламає або травмується. То молоток впаде на пальці, то ножиці не туди підуть, тому доводиться постійно наглядати за цими… бездарями.

— Ого... цікаво, — відповів я майже автоматично, не показуючи, як мало мене це цікавило насправді. — Ніколи б не подумав, що ти займаєшся таким.

— Серйозно? — він розсміявся, і цей сміх видався мені таким же штучним, як і його посмішка. — А що ти думав?

Я лише знизав плечима, обдумуючи відповідь. Єдине, що я думав про нього весь цей час, — що він козел, але це було б занадто відверто.

— Можливо, щось ближче до шоубізнесу. Якось ти згадував, що це не твоє, тому я й заплутався, — сказав я, намагаючись зберігати дружній тон.

Руслан всміхнувся ще раз, засунувши руки в кишені своїх джинсів. Його жести були невимушеними, але кожен рух видавав якусь внутрішню напругу.

— Та-а, — зітхнув він. — Я не люблю занадто великої уваги. Моя меблева компанія — це якраз те, що мені потрібно.

— Тато! — раптом почулася Софія, і я зітхнув із полегшенням, що ця незручна пауза була перервана. — О, Руслан, ти повернувся?

— Та-ак, — протягнув він, і його усмішка стала трохи більш щирою. — Дружина, мабуть, уже встигла засумувати за мною.

Я ледве стримався, аби не засміятися від цієї фрази. Відчуття іронії було настільки сильним, що майже розірвало мене зсередини.

— До речі, як там твій син? Богдан, здається? — запитав я, просто щоб підтримати розмову.

— Все чудово, — відповів Руслан, і хоча його слова звучали впевнено, я відчув, що щось його все ж таки тривожить. — Він з мамою, так що нудьгувати йому точно нема чого.

Його усмішка знову здалася мені надто вимушеною, і я мимоволі замислився: що ж насправді коїться за цією холодною, впевненою маскою?

Руслан ще кілька секунд мовчав, ніби вагався, чи варто продовжувати розмову. Я тим часом продовжував помішувати плов, намагаючись тримати себе в руках. У повітрі відчувалась напруга, яку неможливо було ігнорувати.

— Тато, — знову, на щастя, втрутилась Софія, обережно доторкнувшись моєї руки. — Тобі потрібна допомога?

— Ні, доню, я тут сам справлюсь, — я усміхнувся доньці, погладивши її русяве волосся. — Можеш йти до будинку, можливо Наті потрібна допомога з нарізкою.

Вона коротко кивнула, подарувавши свою чарівну посмішку, та швидко зникла за дверима у будинок.

— А ти чому не йдеш у будинок? – з рештою запитав я, здивовано глянувши на чоловіка, який все ще стояв поруч.

— Не знаю.. люблю запах багаття..

Руслан кинув погляд на багаття, а потім перевів його на казан з пловом, який я продовжував помішувати. У його словах було щось непряме, як ніби за простим реченням ховалося більше, ніж бажання залишитися біля вогню.

— Любиш запах багаття, — повторив я з легким сарказмом, не відводячи очей від плову. — Або ти просто не хочеш бути всередині з усіма.

Він посміхнувся, але ця посмішка не торкнулася його очей.

— Можливо, ти правий. У будинку занадто людно, а я... віддаю перевагу тиші. І знаєш, приємно побути наодинці з цікавим товаришем.

Я не відповів, лише зосередився на казані, наче це могло мене відволікти від думок, що не давали спокою. Відчуття тривоги, яке з'явилося після розмови з Артемом, тепер знову підіймалося на поверхню.

— Чому ти завжди так насторожений, Адаме? — несподівано запитав Руслан, його голос став тихішим, але я відчув, що питання було дуже особистим. — В тебе щось сталось?

Я зупинився, втиснувши ложку в казан з пловом, намагаючись зберігати спокій, але відчув, як пальці затремтіли. Мене охопило незручне почуття, що розмова вже заходить на територію, де я не хотів опинитися.

— Все гаразд, — сказав я, змушуючи себе натягнути фальшиву посмішку, яка мала виглядати щирою. Слова прозвучали легко, але всередині кожна секунда цієї взаємодії була як катування.