Читати книгу - "Україна-Європа"

class="p1">Звісно, з того, що бачили на Батьківщині, розуміли, що наш окуліст, як би активно він не оперував, навряд чи зміг би дати своїм дітям подібний старт у житті. Проте у Франції, щоб стати лікарем, вчаться довго і наполегливо, переходячи від одного рівня до іншого, спеціалізуються, вдосконалюються, практикуються і знову навчаються. І чітко знають, заради чого. Ось наприклад «лікар – женераліст» – тобто, терапевт. Теж не бідний. У цьому селі – навіть дуже небідний, тому що вся «паства» тут тільки його, як і у пастора, і більше нічия. Дружина при ньому – і медсестрою, і секретаркою. Найбагатший у селі розцяцькований з шикарним інтер'єром будинок, в ньому з окремого ґанку кілька кабінетів для прийому хворих.

Але порівняно з терапевтом, доктор, що опанував вузьку спеціальність, вже на щабель вищий. Щоб стати фахівцем вузького профілю, вчаться ще довше, потім проходять стажування… Отримавши жаданий диплом і зумівши утвердитися як практикуючий лікар зі своїм приватним кабінетом і пацієнтами доктор вже може вважати себе досить забезпеченим, але спочивати йому не доведеться ніколи.

Постійне шліфування майстерності, новітні технології, новинки фармакології і медичної техніки, обмін досвідом – це те, що робить його класним фахівцем і дає можливість утвердитися у своїй ніші на ринку подібних послуг, мати клієнтуру, чесно заробляти чималі гроші, і як результат – дозволити собі витрачати їх, як заманеться. Чи то на антикваріат і коштовності, як місцевий терапевт, чи то, як у випадку з Франсуа, на подорожі всією родиною світом.

Мені довелося одного разу дуже довго пояснювати в неспішній вечірній розмові на терасі поняття «хабар лікарю». Адже не тільки нам цікаво було проникнути в їхнє життя, а й зустрічне запитання «А як у вас?» звучало постійно. Ох, і важко мені довелося… Не розуміють вони, як це – щось дати лікареві, крім гонорару, який зазвичай тут же покривається для хворого медичною страховкою. Слідує питання:

– А навіщо?

– Ну… Як навіщо? Щоб звернув особливу увагу, щоб гарненько там все… Щоб підійшов зайвий раз, вирізнив з натовпу…

– А чому? Він і так за службовим обов'язком повинен. Він же за це зарплату отримує. До речі, а яку, приблизно?

Зітхаю, вираховую… Називаю. На той час – доларів 30–40 у кращому випадку. Сміятися грішно… Втім, вони й не сміються. Вже зрозуміли, що ситуація з нашими лікарями і вчителями – особлива… У них якраз і ті, й ті цілком безбідно можуть прогодувати і себе, і непрацюючу дружину, і двох-трьох (що нерідко) дітей. При цьому їм доступно мати будинок, машину, дати дітям освіту, яка у Франції не безкоштовна. Учитель, зазвичай, може ще й підробити приватними уроками, якщо оформить дозвіл і сплатить податки. І авторитетний лікар може, консультуючи інших лікарів… Було б бажання.

Ніколь і Франсуа, прояснивши для себе поняття «хабар», або «подарунок лікарю», раптом пригадують таку ексклюзивну історію з їхнього сімейного життя.

Франсуа робить безліч простих і складних операцій, робить майстерно, відповідно оплачується і його праця. Питання про додаткове стимулювання його старань пацієнтами і в голову не приходить. Поза прейскурантом хіба що добрі слова. Але знайшлася одна старенька, котра порушила загальноприйняті французькі пристойності. Будучи прооперованою і віднайшовши зір, вона перейнялася нетиповим почуттям подяки: напередодні Різдва вона своїми руками зробила спеціальний Різдвяний вінок з гілочок вічнозелених рослин, прикрасила його стрічкою, свічками, фігурками біблійних героїв і прислала його на адресу Франсуа, супроводивши листівкою. Всі були шоковані. Ніколь тут же знайшла в картотеці її телефон, зателефонувала, подякувала за подарунок і просила більше так не робити. На що старенька мудро відповіла: «Мадам, якби не Ваш чоловік, я більше ніколи не побачила б усієї краси Різдва…»

Але на цьому вона не заспокоїлася. І на момент, коли друзі повідали мені цю історію, уже п'ятий рік приходив такий святковий вінок в їхній будинок, як підтвердження щирої й сердечної вдячності пацієнта своєму лікареві, але це дуже дивувало й бентежило лікаря. Це був єдиний випадок за багато років його практики.

Перекладала я тоді цю історію чоловікові і зітхала, бо історії про нашу «безкоштовну» медицину розповідати можна, але навряд вони б це зрозуміли, друзі-«буржуї»…

З роботою, начебто, зрозуміло. Визначився, вивчився – працюй, заробляй, живи добре. Але служба – тільки частина життя. А що крім неї? Багато вільного часу. На наш погляд, підозріло мало біганини, напруження. Неметушливий народ якийсь… Придивляюся. Ні, це не неробство, а розміреність, неспішність, незагнаність, врівноваженість, самодостатність, комфортність, гармонія…

Франсуа – великий любитель і знавець всіляких рослин. Я теж. Ось і тема для багатьох цікавих бесід. Безліч книг, довідників, класифікаторів є у нього вдома на полицях, плюс дивовижний асортимент зелених друзів у дворі й саду, на клумбах, на альпійській гірці, на грядочках… З кожної поїздки правдою-неправдою привозить він, каючись, що не встояв від спокуси, яке-небудь маленьке диво, «прописує» його у своєму саду і з любов'ю ділиться спогадами, пов'язаними з його появою тут.

А у мене на дачі тепер щовесни цвіте маленька рослинка, що пройшла колись довгий шлях із Швейцарських Альп в Альзас, а звідти до Києва. Ми називаємо її просто – «Франсуа».

– У тебе зелена рука, Люсі! – Сміється він, спостерігаючи, як я копирсаюся в його квітнику, – так у нас говорять про тих, у кого все буяє в саду.

Ще одне хобі – участь разом з такими ж цілком успішними друзями у відновленні старовинних зруйнованих замків, яких в достатку у Вогезах, горах, що відділяють регіон Альзас від самої Франції. Ну от нічого більше людям робити, як тягати там у вільний час каміння, носити на носилках плодородну землю і засаджувати її різними цікавими рослинами, приводячи до ладу території занедбаних вмираючих середньовічних будівель. Але просто подобається. Хочеться!

Розповідав Франсуа, що одного разу в неділю так напрацювався там, що прийшовши в понеділок на операцію, не зміг її робити – тремтіли пальці від утоми. А операція окуліста – процес ювелірний! Жахливо засмучений, він вирішив не ризикувати чужим зором і своєю репутацією і лишень керував операцією, яку зробив його друг, інший лікар. До речі, гроші за операцію він теж віддав йому, ще й дуже дякував, що той виручив. Зате була наука на все життя – перед операційним днем – ніяких перенавантажень…

Ніколь. Навіть важко дати характеристику цій жінці в декількох словах. Хоча… Можна – дуже жвава. Балакуча, рухлива у свої «трохи за п'ятдесят», жартівниця, добра й уважна. Дуже жіночна і любляча мати й дружина. Але