Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

щоки, а коли він підняв смичок і провів ним по струнах, волосся йому впало на обличчя. Тільки-но в повітрі забриніли перші звуки, як мені майже сперло дух — такими вони були ніжними й так танули, аж у мене сльози на очі навернулися. Досі скрипки були в кінці списку моїх улюблених інструментів, власне, вони мені подобалися тільки у фільмах, для підкреслення особливих моментів. Але зараз це було неймовірно красиво, причому все: гірко-солодка мелодія і юнак, який видобував її з інструмента. Усі в залі слухали, затамувавши подих, а Ґідеон грав, цілком занурившись у музику, ніби навколо нікого не було.

Я помітила, що плачу, тільки коли граф торкнувся моєї щоки і м’яким рухом витер сльозу. Я здригнулася, злякавшись від несподіванки.

Він посміхнувся мені, і в його темно-карих очах я помітила теплий блиск.

— Ти не повинна цього соромитися, — мовив він тихо. — Якби цього не було, я був би вельми розчарований.

Я сама здивувалася, коли посміхнулась у відповідь. (Правда! Як я могла?! Це ж він мене душив!)

— Що це за мелодія? — запитала я.

Граф знизав плечима.

— Не знаю. Думаю, що її ще тільки складуть.

Зала вибухнула приголомшливими оваціями, коли Ґідеон закінчив. Він, посміхнувшись, уклонився й успішно зумів уникнути прохань виконати щось на «біс», а от з обіймами прекрасної леді Лавінії йому пощастило менше. Вона повисла на його руці, і в нього не було виходу, крім як притягти її до нашої канапи.

— Ох, він неймовірний! — вигукнула леді Лавінія. — Коли я побачила ці руки, я вже знала, що вони здатні на щось величне!

— Можу посперечатися, — пробурмотіла я.

Я б залюбки підвелася з канапи, хоча б для того, щоб леді Лавінія не дивилася на мене згори вниз, але я не могла. Алкоголь вивів з ладу мої м’язи.

— Незвичайний інструмент, — сказав Ґідеон графу і простягнув йому скрипку.

— Страдіварі. Зроблений майстром на моє замовлення, — відповів граф мрійливим тоном. — Я б хотів, щоб ти її отримав, мій хлопчику. Сьогоднішній вечір — саме слушний момент для святкового передавання її в твої руки.

Ґідеон зашарівся. Від радості, як я припускаю.

— Це… я не можу… — Він подивився в темні очі графа, відтак опустив погляд і докинув: — Для мене це величезна честь.

— Для мене це ще більша честь, — серйозно мовив граф.

— Це ж треба! — пробурмотіла я. Схоже, ці двоє справді люблять одне одного.

— А ви теж так само музичні, як ваш брат-зведенюк, міс Ґрей? — запитала леді Лавінія.

«Найпевніш ні. Але принаймні не менше музична, ніж ти», — подумала я.

— Я тільки люблю співати, — сказала я.

Ґідеон кинув на мене застережливий погляд.

— Співати! — вигукнула леді Лавінія. — Як я і наша дорога міс Ферфакс.

— Ні, — відрубала я. — Я не можу співати так високо, як міс Ферфакс — (я ж не кажан!), — і в мене немає такого об’єму легень, як у вас. Я просто люблю співати.

— Я думаю, ми вже досить музичили цього вечора, — сказав Ґідеон.

Леді Лавінія закопилила губи.

— Звичайно, всі були б у захваті, якби ви ще раз зробили нам честь, — випалив Ґідеон і кинув мені похмурий погляд. Але я була така п’яна, що мені це було по цимбалах.

— Ти… чудово грав, — похвалила я. — Я розплакалася! Справді.

Він посміхнувся, ніби я вимовила жарт, і сховав скрипку Страдіварі у футляр.

Лорд Бромптон, пихкаючи, дістався до нас із двома келихами пуншу і запевнив Ґідеона, що в повному захваті від його віртуозності, а також поскаржився, що бідолашний Аластер страшенно засмутиться, пропустивши безсумнівну кульмінацію цього вечора.

— Ви думаєте, що Аластер нині ще з’явиться? — запитав граф дещо нестримано.

— Я впевнений, — сказав лорд Бромптон і подав мені один із келихів.

Я жадібно сьорбнула. Боже ж мій, напій був першокласний! Досить було тільки понюхати — і вже ставало добре. Я ладна була схопити щітку для волосся і почати стрибати на ліжку, співаючи «Breaking free» — разом із Заком Ефроном чи без нього!

— Мій пане, ви обов’язково маєте вмовити міс Ґрей заспівати нині для нас, — сказала леді Лавінія. — Вона страх як любить співати.

У її голосі відчувалась якась дивна нотка, що змусила мене насторожитися. Щось нагадало мені Шарлотту. Хоч і вигляд вона мала інший, але десь у глибині під цією світло-зеленою сукнею ховалася Шарлотта, я була впевнена. Людина, ладна на все, аби хтось, усвідомивши свою посередність, зауважив її велич і унікальність. Ага!

— Ну, гаразд, — мовила я і спробувала ще раз підвестися з канапи. Цього разу в мене вийшло. Я навіть встояла на ногах. — Тоді я заспіваю.

— Що? — сказав Ґідеон і похитав головою. — Вона нізащо не співатиме… Боюся, що пунш…

— Міс Ґрей, ви зробите величезну честь, якщо заспіваєте для нас, — сказав лорд Бромптон і так енергійно підморгнув, що затремтіли всі його п’ятнадцять підборідь. — І якщо це заслуга пуншу, то краще. Ходімо зі мною. Я вас оголошу.

Ґідеон міцно схопив мене за руку.

— Це погана ідея, — прошипів він. — Лорде Бромптон, прошу вас… Моя зведена сестра ще ніколи не співала на публіці…

— Завжди колись настає перший раз, — зауважив лорд Бромптон і потягнув мене далі. — Тут же всі свої. Не будьте скигляком.

— Точно. Не будь скигляком, — підтакнула я і скинула руку Ґідеона. — У тебе часом немає з собою щітки для волосся? Я краще співаю, якщо в мене в руці щітка для волосся.

На обличчі Ґідеона прозирав відчай.

— Немає, — буркнув він і пішов за нами до спінета.　

Я чула, як позаду нас тихо сміявся граф.　

— Ґвен… — сичав Ґідеон. — Негайно припини.

— Пенелопа, — виправила я його, одним ковтком спустошила келих із пуншем і, порожній, віддала йому. — Як ти гадаєш, чи сподобається їм «Over the rainbow»? Або, — я захихотіла, — краще «Алілуя»?　

Ґідеон застогнав.　

— Ти не зробиш цього! Ходімо зі мною звідси.　

— Ні, це занадто сучасно, так? Дай-но подумати… — Я подумки