Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сповідь з того світу 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь з того світу"

275
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сповідь з того світу" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 76
Перейти на сторінку:
на мене скоса. Іванові друзі підшукали мені нову домівку – у Малому Любені…

Мені вже паморочилося в голові – чи то від втоми, чи від голоду, чи від страху. Почалися видіння. На нашому столі, на білому обрусі стояли тарелі й баняки з різними стравами, пахло свіжими пампухами й кутею, чулася весела розмова. Це привиди нашої родини стали заходити до хати і сідати за стіл. Не звертаючи на мене жодної уваги, вони говорили, сміялися, їли. Чогось завше так було, що на Святвечір уся родина збиралася саме в нас. От і цього року прийшли.

Відразу поруч Івана сидів його брат Микола. Він був добрий майстер, мав золоті руки. Приходив до нас у гості завше сам, або з дітьми, бо його Ядвіга відчувала до нас давню ворожнечу. Сам же Микола згинув на самому початку війни у війську польському. Далі сиділи всі двоюрідні: он Степан, Павло, Антон, котрих забрали совєти на фронт і вони засіяли своїми кістьми всю Європу. Там Петро з жінкою, котрих вивезли у Сибір і вони там позамерзали дорогою, он сестра Катерина, яку забрали до Німеччини і вона там надірвалася, далі Софійка, ще геть мале дівчисько. Вона жила у Городку, хата їхня згоріла, коли ковпаківці підірвали ешелон з бендзиною. Софійка згинула у тому вогні. Прийшли також куми – Левко і Ганна, синочок їхній Дмитрик. Левкове тіло знайшли у тюрмі на Лонцького, Ганну разом з малим забили чи то німці, чи польські поліцаї. Привиди приходили ще і ще – всіх і не згадаєш, усі розсідалися за нашим столом. Усіх їх вже нема – війна забрала. Проклята війна, яку почали зажерливі ідіоти заради проклятих своїх амбіцій. Я мимоволі стала молитися за душі загиблих, розтерзаних, розстріляних, спалених родичів своїх, вони ж тим часом їли за моїм столом. Наситившись, душі повставали і, дякуючи, поволі пішли з хати. Я лишилася сама, все ще продовжуючи молитися.

Івасик мирно спав. Місяць світитив крізь фіранку. Надворі загавкав наш пес – вернувся-таки. За шибкою зарипів сніг – хтось наближався до хати. Чути голоси. Раптом щось блиснуло і полетіло у бік нашої стріхи.

– Івасю! – крикнула я і тут же кинулася до своєї дитини. Він миттєво пробудився, я схопила його на руки і пригорнула до себе.

А за вікном уже затарахкотіли постріли, почулися вубухи гранат, зчинився неймовірний ґвалт і лемент. Швидко вдягнувшись у те, що потрапило під руку, ми з Івасиком вискочили з хати. Та лише перескочили поріг, як перед собою, за хвірткою, побачили облавників. Чекісти повернулися до нас і тут же навели свої автомати.

– Падай!

Ми з Івасиком упали просто у сніг, а кулі так і просвистіли над нашими головами.

– Івасю! Ти цілий? – прошепотіла я.

Син ствердно кивнув головою – вже добре. Чекісти пішли далі, поливаючи село градом куль, ми полізли снігом у город, далі ж побігли геть від тих вибухів і пострілів. Хата наша займалася вогнем усе сильніше й сильніше.

Тікали ми не самі: селяни виривалися з того вогняного пекла. Там, за спиною, і далі чулися постріли, вибухи, крики, рев на смерть переляканої худоби. Я бачила, як дехто з господарів намагався рятувати ту худобу, пробували гасити полум’я, однак кулемети енкаведистів тут же косили тих людей, заливаючи біленький різдвяний сніг червоною кров’ю. А ще я чула вереск людей, котрі так і не змогли вибратися із палаючих хат.

– Микито! Микито! Схаменися!!! – кричав старий Журавель до того, хто керував усім цим. Однак Хрущов старого не почув. Не схаменувся.

Тим часом декому з людей вдалося вирватися з села. Однак – недалеко: воно було оточене. Із темряви вискочили енкаведисти і дали постріл вгору. Ми впали. Завмерли.

– Лєжать! – скомандував офіцер.

– Ой, мамцю!

– Не стріляй! – кричали налякані жінки, лежачи на снігу босоніж у самих сорочках та притискаючи голови руками.

– Молчать! Тварі бандеровскіє!

Мені цей голос видався знайомий. Я наважилася трохи підвести голову і поглянула на офіцера, що лишився нас охороняти. Спочатку, у світлі заграви, він мені скидався на яничарського агу – такий же безжалісний. Та я стала приглядатися ліпше: це не був турок, а таки свій! Було у нім щось рідне, хоча й давно забуте, з’яничарине! Так, це він – Східняк.

– Ти ж ніби був танкістом! Твоя славна тридцятьчетвірка мала б зараз під Берліном стояли.

Він поглянув на мене, впізнав.

– Мене поранили. Потім сюди перевели.

Він сплюнув крізь зуби, тоді додав:

– Замість того щоб дім відбудувати, хазяйство на ноги поставити, я товчуся тут по лісах і горах, ковінька його перековінька, за тими фашистськими недобитками!

– Чого ж тоді не йдете всі додому? Чого просто не запакуєте свої манатки на машини і не заберетеся до дідчої мами із мого краю? Хіба ж то ваші ліси і гори, що ви по них товчетеся?

Не боячись, я підвелася з землі і сіла. Він поглянув на мене презирливо.

– А-а, ти також із тих – націоналістів! Ненавиджу бандерівців!

– А я тебе ненавиджу. Диви, що ти зробив з моїм селом!

Тим часом Малий Любінь розгорався все більше.

– Це – фашистське кубло! Бандерівське! – Східняк нервував усе більше.

Я поглянула на крайній дім, палаючий дах якого щойно рухнув на землю.

– Бачиш оту хату? Звідти двоє рідних братів пішли до Червоної армії і зараз, доки ви палите живцем їхню матір, що не може встати з ліжка, вони захищають Родіну від фашизму.

– Брешеш.

– Звісно, брешу. Ми тут усі – фашисти! Поглянь! – Я показала на дітей і жінок, що продовжували лежати у снігу, закривши голови руками. – Усі ми носимо свастики, замість «Кобзаря» читаємо «Майн кампф», а з дупи нам ростуть хвости.

Він не хотів мене слухати.

– Перестань! Чого ви взялися за зброю, чого спокійно сидіти не можете?

Я посміхнулася.

– А ви чого не сиділи, коли німець прийшов до вашого дому? Чого це взялися за зброю і почали стріляти? Хіба ж ваша кров не так лилася по снігу, як зараз наша ллється? Хіба ж мороз не так само щипав вас, коли фашисти виводили ваших жінок на сніг босоніж? Чи, може, ваші хати не так горіли, як зараз наші?

Він помовчав, тоді лише мовив:

– Ви – приречені.

– За нами – правда. Ми – чисті перед Богом! Скажи, ти ще віриш у Бога, Східняче!

– Замовкни! – рявкнув мій співбесідник. – Кажи, чого ти хочеш.

– Відпусти нас. Ти ж бачиш, що тут немає ні фашистів, ні ворогів радянської влади.

Східняк знову мить подумав, тоді сказав:

1 ... 59 60 61 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь з того світу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь з того світу"