Читати книгу - "Сповідь з того світу"

Усі ми тільки того й чекали: дременули у темну ніч у напрямку лісу, лиш час від часу озираючись на наше спалене село.

Розділ 58

Ангел

Я стояв на пагорбі і дивився на ту сатанинську вакханалію: горів Малий Любінь, за ним Косівець, Бірче… Тоді кинув свій погляд у ліси, де повстанці уже повставали, почувши про дії карателів. Вони чудово розуміли, що це може бути провокація, що їх там будуть чекати: недаремно ж чекісти так прочісували усі Мединицькі, Миколаївські та Рудківські ліси…

Повстанці все одно рушили. Пішла сотня «Дира», а там уже до них приєдналися підрозділи «Ворона» і повстанча група імені Перуна на чолі із Водяним – ті самі хлопці, що минулого літа напали у Комарному на райвідділ НКВС, ліквідували, а з комарнівської тюрми повипускали в’язнів.

Упівці мали інформацію, що карателі сіли на 16 «студебекерів» і з Бірча й Косівця подалися на Комарно, а звідти збиралися рушити на Щирець. Хлопці мали велику надію перейняти ті «студери» і помститися москалям. Дехто навіть дуже хотів узяти у свої руки Хрущова. «А що, Ватутіна спровадили на той світ, то і Хрущов хай летить до пекла», – говорили поміж собою дорогою, заходячи в зимовий ліс поміж Колодрубами, Татариновим та Новосілками.

Після цілоденного маршу заночували на присілку Паленки – до Щирця було рукою кинути. Раптом з дороги, яка проходила через Колодруби, дійшов сигнал, що наближаються машини з червоними. Хлопці швидко зібралися і відійшли у ліс. Тільки й тут їм не пощастило – напоролися на ворожу заставу. Почалася стрілянина – заставу знищили, але було втрачено час, а найголовніше – повстанці себе видали. Далі часу не можна було гаяти – швидким маршем рушили на північ.

На нові сили НКВС напоролися вже у Великій Горожанні. Був ранок, сонце поволі вставало з-за обрію, віщуючи мороз. Розминутися із чекістами змоги не було, а оборонятися в полі – річ марна. Зайшли у село, у західний його кут, що звався Смиків. Звідти можна було обстрілювати усі підходи, тож повстанці розійшлися на становиська.

Вантажівки їхали з півночі, з боку Щирця. Одна, дві, три… дев’ять. Повстанці підпустили їх ближче, а тоді враз відкрили вогонь з ПТР та кулеметів. Машини було знищено одну за одною, чекісти вискакували, їх тут же косили кулеметні черги.

Ті, кому вдалося уникнути повстанських куль, змогли згрупуватися, позалягали і відкрили вогонь у відповідь. Зайнялося село, і чорний дим почав пакувати вгору із хат та стодол, застилаючи собою синє небо і ясне сонечко…

Цей бій тривав цілий день. Більшовикам прийшло підкріплення, так що до їхньої диспозиції був танк, а також кілька танкеток. Ще вони визвали авіацію: до Великої Горожанни прилетів винищувач і кукурудзяник: один поливав повстанські позиції з кулемета, а з іншого закидали їх гранатами. Упівці відкрили по тих літаках шквальний вогонь, так що «істрєбітєль» скоро задимів й обидва піднялися вгору.

Москалі знову пішли в атаку, прикриваючись танкетками. Повстанці підпустили їх ближче, а тоді одну за одною підбили з ПТР, а бійців перекосили кулями, незабаром усе поле вкрилося трупами. Потім підрахували собі, що 304 бійці було вбито, а 90 – поранено, – добра робота.

Раптом що це за чудасія: нізвідки з’явився танк. Вів його сам майор Мука, що виїхав оглянути поле бою, при цьому кілька разів шмальнувши по ворогах. Якогось біса і свою жінку із собою взяв… Курінний бунчужний Пушкар перехрестився, стиснув ПТР у руці і поліз до танка. Залігши на добрій позиції він трьома пострілами підбив танк, а самого майора, що тікав з машини, разом з жінкою поклали повстанські кулі просто під танком.

Отак повстанці воювали, трималися з останніх сил. Закінчувалися набої… Серед диму і вогню годі було втриматися. Надія була на те, що скоро стемніє, і ніч поможе вирватися з оточення.

Село горіло все сильніше…

Хати із солом’яним дахом розгоралися швидко, дим почав стелитися селом, роз’їдаючи очі. Не було чим дихнути, не було нічого видно. Червоні підходили все ближче і влучно били по тих, хто намагався загасити полум’я. Покидати село наказу не було, тож Іван лежав під парканом, тримаючи напоготові кулемет. Червоні кілька разів намагалися заатакувати його позицію, але кулеметник тут же притискав їх до землі влучними чергами. Враз усе затихло. Дим стелився землею, зовсім закриваючи все навкруги. Раптом Іван оглянувся праворуч: скрадалися чекісти. Вони вирішили обійти кулеметне гніздо з флангу і закидати його гранатами. Іван швиденько перегрупувався й принишк, вичікуючи, доки підійдуть ближче. От вони вже й тут, голубчики. Один навіть чеку з гранати вже висмикнув.

Тра-та-та-та-та, – враз загавкотів Іванів «дегтяр», косячи чекістів одного за одним. Вибухнула підірвана москалем граната… Усе стихло. Ні, не стихло: червоні кинулися на Івана вже з іншого боку. Господи, як же їх багато!

Він підхопив свого кулемета на руки, став на повний зріст і відкрив вогонь. Вони бігли на нього, та кулями їх враз розкидало в різні боки, вони стріляли в нього, та їхні кулі пролітали над самою головою, навіть не зачепивши, у нього кидали гранати, тільки вони чогось не долітали і рвалися на півдорозі. Він же стояв і кидав у чекістів вогнем, доки не скінчилися набої. Раптом стало тихо. Кулемет димів, диск крутився холостими оборотами. Дим від палаючої хати потроху розсіявся – і повстанець побачив побитих ворогів. Один із них, поранений, усе ще ішов на нього, стискаючи в руках саперну лопатку. Тримаючи в руках свого «Дегтярьова», Іван ним оперіщив чекіста по голові, так що той впав і встати більше не міг.

Іван поглянув на небо – його не було видно, тільки чорний дим плив над селом. Хтось торкнувся плеча – свій.

– Відходимо.

Час прориватися настав о 15-й годинні. Відступали шляхом на Грімно. Якщо на Смикові у них втрат не було – лише троє легко поранені, то при відступі полягло чимало. Та все одно вони прорвалися, вирвалися з тяжкими боями із рук окупантів…

Відступ сотні прикривало троє стрільців, що залягли під містком край дороги. Серед них був Іван, що далі гаратав зі свого кулемета. Раптом по дорозі рвонула ворожа танкетка, поливаючи все навкруги вогнем. Один з Іванових товаришів – Орест Вільховий, на псевдо Циган, – схопився за свій ПТР, але згадав, що набої скінчилися.

– Сидіть тут, я зараз.

Узявши у руки в’язку гранат, Циган поліз просто до танкетки. Раз – і вона гахнула, зупинилася, а кулемети її позамовкали назавжди. Тато Цигана був директором школи. Як же