Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Забрала? — Вікторія підняла брови, явно зацікавлена. Її очі уважно вивчали моє обличчя, ніби намагаючись зрозуміти, що я відчуваю, розповідаючи про це.

Я коротко хмикнув, злегка постукуючи пальцями по столу.

— Та ще історія, — сказав я, мимоволі скривившись. — Шлюб мого батька був чистою домовленістю між двома багатими сім’ями. Усе для бізнесу, політики та… як вони це називали, збереження традицій. І все ніби було гаразд, він створив сім’ю, бізнес, вплив, і, здавалося, бездоганне життя. А потім зустрів мою маму, закохався, і все пішло шкереберть.

— Вона знала, що він одружений? — запитала Вікторія, нахиливши голову трохи набік. Її голос звучав обережно, але в очах читалася справжня цікавість.

— Знала, — відповів я, трохи посміхнувшись, згадуючи ту історію. — І, знаєш, це навіть не зупинило її. Моя мама — жінка з характером. Вона завжди знала, чого хоче, і як цього досягти. Коли вона зустріла мого батька, це було… як сказати… блискавкою. Кохання з першого погляду, якщо вірити її словам. І мій батько не зміг встояти.

Вікторія тихо хмикнула, відпиваючи ковток зі своєї склянки.

— І що було далі?

— Багато сварок, — я знизив плечима. — Сімейні драми, погрози, навіть суди. Але врешті-решт, мій батько залишив свою першу сім’ю й одружився з моєю мамою. Це було скандалом на весь регіон. Його попередня сім’я… вони досі нас ненавидять. Особливо Матео.

— Тобто… ви взагалі не спілкуєтесь?

— Майже ніколи, — відповів я, насупившись. — Хоча, був один період, коли ми намагалися знайти спільну мову. Утім, він завжди бачив у мені нагадування про те, що його батько вибрав когось іншого. І я не можу його за це звинувачувати.

— Напевно, це було важко, — тихо сказала вона. Її голос прозвучав так щиро, що я відчув, як щось у мені трохи розм’якло.

— Не знаю навіть, що важче, — я тяжко усміхнувся, піднявши очі до стелі. — Коли твій рідний батько йде в іншу сім’ю, кидаючи тебе малого, чи коли він ненавидить тебе з дитинства, завжди кажучи, що Матео кращий.

Тиша, яка запанувала між нами, була одночасно спокійною і напруженою. Я спостерігав, як Вікторія легенько торкається серветки пальцями та дивиться на мене. І в її погляді, я відчув, справді було щире співчуття.

— Ти дуже сильний, Камілло, — промовила вона м’яко, торкаючись моєї долоні. Її короткий дотик викликав у мені купу емоцій, які я навіть не міг описати. Я різко прочистив горло, вирівнявшись на стільці, а Вікторія забрала свою руку, відвівши погляд.

Її слова, хоч і прості, відгукнулися у мені більше, ніж я очікував. Я коротко усміхнувся, намагаючись знову взяти контроль над розмовою.

— Досить про мене, — сказав я, різко змінивши тон. — Тепер твоя черга розповісти щось цікаве.

— Що саме? — запитала вона, піднявши брови.

— Що-небудь, — я розвів руками. — Розкажи, який у тебе був найдивніший день у житті?

Вона задумалася, притиснувши пальці до підборіддя.

— О, це складне питання, — відповіла вона, усміхаючись. — Але, можливо… це той день, коли я зрозуміла, що можу бути щасливою далеко від дому.

Її слова змусили мене зупинитися. Я спробував прочитати її погляд, але він залишався загадковим, приховуючи всі відповіді, які я хотів би знати. Я відчував, що вона все ще не готова мені щось розповісти про своє особисте життя, тому я вирішив не допитувати її більше..

— Знаєш, — почав я, намагаючись трохи розрядити обстановку. — Думаю, для нас обох це стало своєрідним… випробуванням. Але, здається, ти справляєшся краще, ніж я.

Вона посміхнулася, але ця усмішка була більш м’якою, ніби вона знала щось, чого я не розумів.

— Тобі здається, Камілло, — тихо відповіла вона. — Але, дякую за комплімент.

Її голос прозвучав так спокійно, ніби вона хотіла мене заспокоїти. І це дивне відчуття турботи з її боку викликало у мене легку посмішку.

— Добре, залишимо все це. Що скажеш про фестиваль? Готова побачити, як ми з друзями спробуємо виглядати пристойно серед сотні незнайомців?

— Я вже говорила тобі, що не можу сказати «ні», — відповіла вона, знову нахиляючись трохи вперед. — А ти? Готовий побачити, як я намагаюся не заплутатися у високих підборах на тій бруківці?

Я засміявся, і вперше за довгий час цей сміх був щирим. Вікторія вміла повернути мене до реальності своєю природністю.

— Я готовий до всього, Вікторіє, — сказав я, нахилившись ближче також. — А, до речі, ти готова до того, що моя бабуся, скоро почне питати про правнуків? Я ледь вирвався з цієї її купи питань вчора! Клянусь, я ледве не з’їхав з розуму тоді!

Вона розсміялася, і цей сміх був таким заразливим, що я мимоволі усміхнувся ще ширше. Її посмішка була як промінь сонця, якого мені так бракувало останнім часом.

— Скажи їй, що ми працюємо над цим.

— О, ні! — крикнув я, похитавши головою. — Не кажи їй таке, бо вона ще почне приносити дитячий одяг. Повір мені, вона здатна на все.

Вікторія знову засміялася, поклавши руки на стіл.

— Твої бабуся і дідусь неймовірні, Камілло. У них стільки життя і тепла. Це дивовижно.