Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

візити до спірального рукава Галактики постійно відкладалися аж до появи рушія Гокінга саме тому, що тривалий кріогенний сон (на противагу кількатижневій чи кількамісячній фузі) спричиняє смертельні пошкодження головного мозку в одному випадку із шести. Мені пощастило. Коли мене видобули із заморозки на Небесній Брамі і відправили чистити кислотні канали за периметром, мені довелося працювати всього-на-всього із наслідками інсульту. Фізично я був спроможний гребтися в болотних ямах уже за пару місцевих тижнів. А от що стосується моїх розумових здібностей, то вони залишали бажати кращого. Набагато кращого.

Ліва півкуля мозку нагадувала ізольовану аварійну секцію спін-зорельота: шлюзи закупорені, і приречені відсіки віддані на поталу вакууму. Я досі був здатен мислити. Контроль за правою половиною тіла повернувся до мене. І тільки мовні центри, здавалося, так просто вже не відновити і не полагодити. Дивовижний органічний комп’ютер, ввібганий у мій череп, скинув усі мовні налаштування, наче ушкоджене програмне забезпечення. Я не можу сказати, що права півкуля аж геть не мала ніякого відношення до мого мовлення. Їй залишилися тільки найбільш емоційні фрагменти комунікаційних засобів, що лише й осіли у тій афективній півкулі. Проте нині мій вокабуляр обмежувався дев’ятьма словами, яким я міг дати раду. (Пізніше я дізнався, що мій випадок винятковий. Чимало жертв гострих порушень мозкового кровообігу користуються одним-двома словами всього.) Для протоколу прошу занотувати всю номенклатуру лексичних одиниць, якими я користувався: сука, блядь, сцяти, срати, твоюмать, мудак, срака, пі-пі і ка-ка.

Аналіз нашвидкуруч засвідчує їхню надлишкову інформаційну цінність. До моїх послуг було чотири іменники на позначення трьох речей, а також пара спільнокореневих слів. Щонайменш двома іменниками можна беззастережно користуватися як вставними словами. Мій новий мовний всесвіт складався з трьох односкладових слів, трьох двоскладових, одного складеного непорозуміння і двох редуплікатів, з допомогою яких агукають до немовлят. До арени мого словесного самовираження вело чотири проспекти імені випорожнень, відсилка до людської анатомії, тривіальний номінатив на будь-яку нагоду, два стандартні звертання до особи протилежної статі задля задоволення сексуальних потреб і їхня варіація, до якої я мав опосередковане відношення, позаяк моя матір вже давно була на тому світі.

Хай там як, а цього мені вистачало.

Не скажу, що з ніжністю згадую три роки в болоті та вкритих слизом кишлах Небесної Брами, але ніде правди діти: вони вплинули на моє становлення не менше (а то й більше), ніж два попередні десятиріччя на Старій Землі.

Уже невдовзі я обзавівся найближчими товаришами: Старим Шламом, бригадиром черпальників, Дядею, гопником, якому я давав на лапу, аби мене ніхто не чіпав, і Кіті — завошивленою лярвою, в якої я ночував, коли міг собі це дозволити. І в цьому мені добряче помагав мій вокабуляр.

«Блядь, срака, — хрипів я, жестикулюючи. — Сука, блядь, пі-пі».

«Ага, — однозубо шкірився Старий Шлам, — то ти йдеш до фірмового магазину по водоростяні жувачки, еге ж?»

«Ка-ка, твоюмать», — до самісіньких вух посміхався я у відповідь.

Життя поета полягає не просто в скінченній експресії мовного танку, а в по суті безкінечних комбінаціях сприйняття та пам’яті, поєднаних із чуттєвим переживанням того, що ми сприймаємо та згадуємо. Три місцеві роки, які я провів на Небесній Брамі — тобто майже п’ятсот стандартних днів, — дали мені змогу бачити, відчувати і чути — запам’ятовувати, так ніби я буквально народився заново. Байдуже, що трапилося це в пеклі. Допрацьований досвід — ось із чого ліпиться всяка істинна поезія, тож ці сирі переживання стали дарунком для новонародженого в моєму новому житті.

Ніяких проблем із адаптацією до прекрасного нового світу[102], молодшого від мене на півтора сторіччя, у мене не виникало. Незважаючи на всі наші балачки про експансію та дух першовідкривачів упродовж останніх півтисячі років, ми всі чудово знаємо, наскільки апатичним і статичним став рідний усесвіт людини. Ми опинилися в комфортній реінсталяції Темних віків у добу вигадливого розуму. Наші інституції практично не зазнають змін, а якщо і зазнають, то за рахунок неквапливої еволюції, а не революції. Наукові дослідження зараз волочать лапи боковим ходом, наче який краб, хоча раніше здійснювали далекі інтуїтивні стрибки. Прилади фактично припинили змінюватися. Застій у технологіях призвів до того, що їх легко впізнали би — і навіть застосовували би! — наші прапращури. Поки я спав, Гегемонія формалізувалася, Усемережжя фактично розкрутилося до своїх нинішніх форм, а Річ Спільна посіла своє демократичне місце поміж великодушних деспотів людства, ТехноКорд спочатку позбувся потреби в людях, а згодом запропонував свою допомогу як союзник, а не раб, ну і Вигнанці подалися в морок по роль Немесіди… проте всі ці події повзли до своєї критичної маси ще до того, як мене заморозили в крижаній труні серед свинячих підчеревків та шербету, тож багато часу ввійти в курс старих справ не знадобилося. Крім того, зсередини історія завжди має вигляд похмурого травного апарату, а не такої собі звичайної корови, яку легко впізнають і розглядають зі сторони історики.

Моїм життям стала Небесна Брама і щохвилинна потреба виживати. Небо там — це споконвічний жовто-бурий захід сонця. Воно ніби в парі метрів провисає над моєю халупою — достоту наче стеля, яка от-от завалиться. Нічліг був на диво затишним: стіл для їжі, тапчан для спання і трахання, дірка для сцяння і срання та вікно, щоби мовчки витріщатися надвір. Моє довкілля — мій словниковий запас.

Літераторам завше добре велося у тюрмах, де помирають їхні демони-близнюки: рухливість і розмаїття. Небесна Брама винятком не була. Атмосферному протекторату належало моє тіло, але не розум, точніше те, що від нього лишилося.

На Старій Землі свої віршики я базграв у комлозі з допомогою мисленнєвого процесора марки «Саду-Декенар», розвалившись на подушках шезлонга, або ж на борту ЕМ-баржі понад темними лагунами, або й під час мрійливих домашніх прогулянок ароматною перґолою[103]. Ці бридкі, розхлябані, безвольні гази, які я так замріяно підпускав, згадувались уже вище за текстом. А от на Небесній Брамі я для себе з’ясував, що фізична праця — чудовий стимулятор розумової активності. І не просто фізична праця, дозвольте додати, а тільки така, від якої ламається хребет, ятряться легені, вибухають кишки, рвуться сухожилля і відриваються яйця. Та поки робота сутужна й монотонна, збагнув я, розум не тільки вільно мандрує до вигадливіших осонь, а ще й утікає до вищих сфер.

Таким чином на Небесній Брамі, поки я вичерпував грязюку зі стічних каналів під червоним промінням Веги Головної чи повзав навкарачки лабіринтами дихального горла станції, серед сталактитів і сталагмітів бактерій-регенераторів повітря, то став справжнім поетом.

І