Читати книгу - "Полин і чебрець, Шаграй Наталія"

   Про що ми непокоїмося? Та у нас є тисяча й одна причина для хвилювання. Коли ми йдемо на побачення з чоловіком, переймаємося чи маємо гарний вигляд, чи вдалий макіяж і зачіска, чи зможемо ми підтримати розмову, чи зрозуміє він мій гумор, чи буду я собою, чи сподобаюсь я йому, як особистість, чи безпечно з ним, чи не розчаруюсь я в ньому?

    Більшість цих питань у нас з Яном з’ясувалося у процесі нашого з ним сумісного проживання в одному будинку. З роками прийшло також розуміння, що чоловік не сліпий й він чудово бачить усі мої форми й для нього не стане якимось шокуючим відкриттям, коли він таки побачить мій животик чи мої бочки. Й це тільки медіа та соціальні мережі з кожної праски волають про ідеальну струнку зовнішність. Бо ж що буде, якщо та зовнішність не буде відповідати отим нав’язаним ідеалам? А, точно, масік уваги не зверне…Бо у масіка вимоги…І ці вимоги може прописати якийсь дуже зателепкуватий масік.

  То, що ж насправді приваблює чоловіка? З часом приходить розуміння, що це зовсім не набір кісток й золотий перетин краси. О, все іноді прозаїчніше, найперше приваблює енергетика. Жінка, яка знає собі ціну, вірить у свої сили, яка вміє радіти життю й ділитися своїм позитивом випромінює особливу енергію, яка притягує чоловіків. Приваблює жіночність – це про той внутрішній стан, який проявляється в м’якості, доброті та емпатії.  Я іноді замислююся, наскільки мені вдається надихати та підтримувати, чи справді я дарую тепло й, чи не залишає моя емоційна відкритість та щирість травм в його душі?

   Мені хочеться бути тією, хто приносить тепло, а не холод. Тим вогником, який зігріває, а не спопелить. Але чи можу я обпекти? Безперечно. І це трішечки бентежить. Бо замість того, щоб бути тихою гаванню, я можу стати штормом. А жіночність — це ще й про чутливість. Про те, щоб відчувати, коли потрібно зробити крок вперед, а коли — відступити, даючи простір й час. Іноді підтримка — це не слова, не обійми, не дотик, а просто мовчазна присутність поруч. Й тільки досвід навчить не переходити межі й не запливати за буйки.

   Але, попри мої логічні переконання, до вечора я таки впіймала мандраж. Легке тремтіння пробігало по тілу, хоч я й намагалася ігнорувати його.

   А потім Ян зайшов до кімнати, тримаючи в руках радіоняню. Спокійно поставив прилад на тумбочку й повільно нахилився до мене. Його тепле дихання ледь торкнулося моєї шкіри, а наступної миті його губи знайшли мої – м’які, впевнені, не квапливі, але сповнені якоїсь прихованої напруги. Спершу це був просто ніжний дотик, майже випробувальний, наче він давав мені можливість відступити. Але я й не думала відступати. Його пальці легко торкнулися мого обличчя, ковзнули до підборіддя, змушуючи трохи закинути голову. Поцілунок поглибився, тепер у ньому було більше пристрасті – гарячої, але стриманої, ніби він досі контролював себе, побоюючись втратити рівновагу. А я відчувала, як цей контроль поступово розчиняється, як його долоні притягують мене ближче, а дихання стає важчим…і обривається від гавкоту Рекса.

— Стули пельку! – рикає до пса Ян й приречено дивиться на мене. — Можна я побуду з тобою без собак?  

— Спробуй, — розгублено видихаю я, розчиняючись в тому відчутті близькості.

Погляд Яна трішки затримується на моїх губах. Й він знову важко зітхає та все ж рішуче підіймається. Він і справді дуже намагався заманити Рекса у ванну, але всі його спроби були приречені на невдачу, бо Рекс впирався усіма чотирма лапками…його в цьому підтримав Марсік й підняв гавкіт.

  Довелося, тамуючи сміх, втрутитися. Ще через кілька хвилин впирання Рекса я вже відверто ржала. Бо Рекс зробив блискавичний стрибок й бадьоро оббіг довкола мого ліжка, радісно гавкаючи.

—Це собака чи якийсь терорист? — пробурчав Ян.

— Так однозначної відповіді й не даси, — буркнула я, тримаючи Марсіка на руках.

  Другий захід у ванну відбувся зі смаколиками. Діло пішло краще, Рекс навіть зацікавився й зробив два кроки вперед… але коли Ян спробував закрити двері, пес із таким поглядом, повним зневаги й підозри, відступив назад.

 — Він мене розкусив, — здавлено видав Ян.

— Угу, я б навіть сказала, він тебе психологічно переграв, — хитнула я головою.

В цей момент кіт, який, схоже, вирішив, що тут якісь цікаві розваги й без нього, вистрибнув Яну просто на плече. Ян ойкнув, похитнувся, зачепився за килимок, замахав руками, як чайка при зустрічному вітрі, і… Гр-р-р-х-л-я-п!

   Я тільки на очуміло кліпнула очима, розглядаючи розпластану фігуру Яна. Відпустила Марсіка, присіла поруч, подивилася на Яна і розсміялася від цієї абищиці. Ян миттєво підскочив й знову погнався за Рексом. Кіт кинувся тікати, куди очі бачать. Марсік забився в куток. Рекс носився, наче кінь на перегонах. Ян шаленів. Я витирала сльози від сміху.

   З трудом підвелася з колін й вловила Яна. В його очах штормило: вирувала образа, вітром налітала злість й крапало збентеження.

—  У мене ще ніколи не було такої прелюдії, —  прошепотіла йому в губи.

Й легенько доторкнулася до його напружених й міцно стиснутих губ. Спонтанність моїх дій трохи збила з нього напругу. Легким рухом я підняла руки й обережно торкнулася його обличчя. Поцілунок став м'якшим, лише дотик губ. Я ніжно провела рукою по його волоссю. А потім тісніше до нього притиснулася. І його дихання начисто збилося, а з голови вилетіли, схоже, усі думки. Бо, коли я відсторонилася, його руки потягнулися за мною, а в очах ще не скоро з’явилося розуміння того, що відбувається.