Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— А для диких собак?

— Думаю вистачить людської норми. Собаки?

— Так, вони вдень зустрічаються. Ось із ними краще мати лазер і стріляти на випередження.

— Дякую, врахую.

Уже перед самою висадкою мені дали мікронавушник для зв'язку і перевірили його.

— Якщо раптом щось не за планом — клич, підлетимо на кораблі. Поки що твоє завдання покататися і подивитися що до чого. І якщо вийде потрапити в будинок і поговорити з тими, хто вижив. Якщо не вийде повертайся, підберемо або допоможемо з повітря. Головне не геройствуй.

— Боїшся? — запитав хтось із військових буквально перед тим, як я повинна завести мотоцикл.

Я подивилася на міцного хлопця і прислухалася до своїх відчуттів. Було легке занепокоєння. Я нічого не відповіла і завела мотоцикл, люк відкрився і я поїхала. Мотоцикл плавно спланував і став їхати на півметровій висоті над землею.

Одразу зупинилася й озирнулася. Поруч урсів не було і мені це було дивно. Прислухалася до своїх відчуттів, поки спокійно, але ось радості від повернення я не відчувала. Швидше було бажання швидше забратися з цієї планети. Мені вистачило того місяця, що я прожила тут, коли безвихідь і розпач мало не звели мене з розуму.

— Ізо, ти чого стоїш? — почула я в навушник.

— Просто спогади. І трохи озирнулася. Пустельно тут.

— Ми спеціально тебе так висадили. Урси переважно біля сховища.

Я поїхала до сховища, за кілька хвилин уже чула їхнє виття, а потім і побачила їх. Тепер я знаю, кого вони мені нагадують великих кротів — ті теж сліпі, тільки ці розміром з корову. Під'їжджати близько не стала, бо помітила не далеко від себе ще групу людей на байках. Вони теж дивилися на урс і тримали зброю напоготові. Не далеко від них було видно кілька мертвих тушок.

Тут я, напевно, вперше за весь час пораділа, що байк їздить безшумно і я не ввімкнула ліхтар. Знову завела його і поїхала геть. Щось мені підказує не варто зв'язуватися з озброєними людьми, яких я не знаю. І на додачу які нагадують бандитів.

— Ау, — сказала я не голосно.

Почула чийсь сміх у навушник і мені відповіли.

— Що сталося?

— А тут ще якийсь народ із гарматами.

Сміх одразу затих, а мені різко сказали:

— Вали звідти.

— Уже їду назад. Вони, до речі, були не далеко від притулку і пристрелили кількох урсів, — я озирнулася. — Мене начебто не помітили.

— Ти ліхтар не вмикала?

— Ні.

— Розумна дівчинка, молодець. Скільки їх було?

— Там троє. Попереду ще двоє, чорт.

— Прискорюйся, крути ручку і їдь. У тебе байк спритніший за звичайні.

Я крутнула ручку, байк полетів так, що я ледь не злетіла з нього.

— Мене зараз скине з нього.

Трохи пригальмувала, скинула обережно швидкість і озирнулася. Нікого. Раптово якийсь мужик збив мене з байка. Я прокотилася по землі й одразу піднялася. Мій байк сам зупинився. Подивилася на супротивника і сумно зітхнула.

— Засідка.

— Що сталося? — запитали в навушник.

— Та тут мене один придурок із байка збив.