Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

10-й годині в силі 270 чоловік кавалерії роззброїли сотню полевої варти в Славуті. Після звідомлень движеться на Шепетівку 500 їздців і три сотні піхоти, на станції Славута два панцирні поїзди. Заряджено евакуацію Шепетівки. Повернувший від поляків парламентар приніс відповідь, що переговори між поляками і українцями перервані, і поляки зачинають наступ на Шепетівку. Заряджено оборону Шепетівки. Штаб готов до виїзду в Полонне»[397]. Водночас жалкував досвідчений полковник, що не поставили його групу січових стрільців на київський напрям. Адже вони «були знаменито обзнайомлені з тереном столиці та з усіма відносинами в Києві, перебуваючи там три рази в різних періодах революції, та орієнтуючися у найменших деталях київського життя. Їх видатна участь і досвід в боях на вулицях Києва давали певну запоруку бойової непохитності на випадок ворожої акції»[398].

Таким чином, об’єднані українські армії в 20-х числах серпня оволоділи майже усіма містами Правоборежжя і відкрили шлях на Київ. У телеграмі від 9 серпня 1919 р. В. Ленін наказав військам Українського фронту битись «до останньої краплі крові». Слід відзначити, що війська XII і XIV армій намагалися виконати наказ, билися часом відчайдушно. Але вистояти не могли. Денікінські війська зайняли майже все Лівобережжя. Їх головне угруповання, підтримане кавалерійським корпусом Мамонтова, прямувало через Харків на Курськ, Орел. Корпус генерала М. Бредова після захоплення Полтави взяв курс на Київ. Водночас кавдивізії генерала Шкуро 16 серпня форсували Дніпро в районі Катеринослава і Олександрівська. 21 серпня 2-га Терсько-Кубанська бригада досягла Білої Церкви і Христинівки. У цьому районі вона наштовхнулася на групу Ю. Тютюнника. За вказівкою Петлюри війська уникали бойових дій з Денікіним. Таким чином, XIV радянська армія в районі Одеси була відрізана й оточена українськими та денікінськими військами. Крім того, на неї натискала армія Нестора Махна, яка буквально шарпала у таврійських степах 58-му дивізію Федька.

Коли батько Махно дізнався про оточення трьох червоних дивізій, одразу послав до них агітаторів, які намагалися залучити до себе червоноармійців. І не без успіху. До повстанців перейшла вся кіннота цієї дивізії, велика кількість бійців і командирів, навіть комуністів. Відтак армія Махна зросла до 40 тис. бійців, у тому числі 11 тис. кіннотників. Мала вона тисячу кулеметів, 20 гармат, 11 тис. тачанок і возів[399].

Опинившись в оточенні, 45, 47 і 58-ма більшовицькі дивізії вирішили об’єднатись і пробиватися на північ до XII армії. 45-та дивізія Якіра безперервно і безуспішно атакувала Вапнярку, 47-ма билася в околицях Бірзули, а 58-ма під Херсоном.

За наказом штабу Головного Отамана 23 серпня війська східної групи перейшли у загальний наступ проти червоних. Найбільшого успіху досягли дивізії полковника Удовиченка і Волинської групи. Вони завдали відчутної поразки 45-й дивізії під Городищем, захопили три тисячі полонених і два бронепоїзди. Між іншим, до складу 45-ї дивізії було включено 54-й стрілецький полк, укомплектований виключно одеськими злочинцями під командуванням відомого ватажка Мишка Япончика (насправді Михайло Вінницький). Але Йона Якір відмовився від такого «подарунка» і навіть наказав його роззброїти. Начдив мав рацію: якщо у першому бою патентовані бандити завдали волинцям якоїсь шкоди, то невдовзі під Вапняркою вони ганебно розбіглися. Це мало катастрофічні наслідки для дивізії. Галичани завдали їм відчутної поразки. Мишко Япончик, який теж втік, був затриманий чекістами у Вознесенську і розстріляний[400].

Зазнала невдачі й 47-ма дивізія, вона залишила Бірзулу і відступила до Бершаді. Радянські війська на півдні стояли на краю катастрофи. Але сталося неймовірне. Об’єднавшись у південну групу під командуваням Й. Якіра, вони вперто рухалися на північ, відбиваючи противника з фронту, тилу, флангів. За таких обставин штаб Головного Отамана розпочав заключну фазу операції – наступ на Київ. 26 серпня він віддав наказ про реорганізацію військ. Була утворена армійська група у складі II галицького корпусу і групи СС, якою командував полковник А. Вольф. Її завданням було захопити Коростень. Проти Вольфа стояла 9-тисячна дивізія, якою з 21 серпня командував Микола Щорс.

На київському напрямі діяла новостворена армійська група генерала А. Кравса. Вона включала І і III галицькі та запорозький корпуси. Напередодні у ході нестримного наступу III корпус зламав під Фастовом останню спробу червоних зупинити галичан. До столиці залишилось якихось сорок кілометрів.

Але раптом сталося непередбачуване. Як згадував генерал А. Кравс, 25 серпня прийшло повідомлення, що в Білій Церкві, яку займали запорожці, з’явилася терська кавбригада денікінців під командуванням полковника Бєлогорцева. Комбриг відмовився вести переговори. Генерал Кравс вислав туди свого представника поручника Головінського. Денікінець прийняв його тільки тому, що він був з УГА. Врешті-решт досягли домовленості про демаркаційну лінію. Правда, Білу Церкву довелось уступити.

Наступного дня до прифронтового Фастова прибув С. Петлюра. Під час обіду генерал А. Кравс повідомив йому про події в Білій Церкві і запитав, які заходи уживає уряд УНР щодо встановлення взаємовідносин з Денікіним. Водночас поставив під сумнів доцільність наступу на Київ в умовах, коли туди ж рветься Денікін. На це попередження Симон Петлюра жартома заявив: «Я натравлю на них Ангела і Зеленого».

Між іншим, генерал Кравс, який і спершу був проти нагального наступу на столицю, говорив: «Яка користь могла нам бути з заняття Києва, коли ми не могли його довго вдержати. Політично з цього також не було б користі, навпаки, скорше шкода»[401]. І все ж Кравс змушений був виконувати наказ штабу Головного Отамана. Передбачаючи, що кожен втрачений день може дорого коштувати військам, генерал хотів 26 серпня атакувати Київ. Але Юнаків не дозволив, наказав чекати підходу корпусу Микитки, хоча Кравс твердив, що його 30 тис. стрільців вистачить.

Скориставшись оперативною паузою українських військ, командування XII радянської армії підтягнуло до Києва 20 тис. бійців. Червоні завдали сильного удару запорожцям і змусили їх відступати. Потім вони навалилися на оголений лівий фланг Коломийської бригади під Васильковом. Лише 30-го становище було дещо відновлено.

Нарешті 28 серпня сюди підійшли бригади корпусу О. Микитки. Загальна кількість українських військ досягла 40 тис. багнетів і 2 тис. шабель. Їх дії підтримували 40 артилерійських батарей[402]. Крім того, було досягнуто порозуміння з отаманом Зеленим, який стояв із трьома тисячами повстанців у Трипіллі. Погодився виступити при необхідності проти денікінців в районі Білої Церкви отаман Ангел.

Спозаранку 30 серпня армійська група А. Кравса рушила на Київ, завдаючи чимало втрат червоноармійським частинам. Тогоденне повідомлення Начальної команди викликало радість:

«Загальний наступ на Київ розвивається успішно – мимо завзятого опору ворога. О 12-ій годині 30 хвилин – 6-та Бригада дійшла до Петропавловської і переслідує ворога далі.