Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

А вже пополудні війська генерала А. Кравса охопили українську столицю серпом – від залізничного шляху на Коростень до дніпрових круч на півдні.

Під загрозою повного оточення червоноармійські частини спішно покидали місто. Близько 15-ї години передові підрозділи галичан увірвалися на околицю Києва. Невдовзі коломийська бригада зайняла «Арсенал», Печерську Лавру і міст через Дніпро. Бригади полковника О. Микитки – пошту, телеграф, інші об’єкти на Хрещатику. Запорозький корпус отримав наказ зайняти Дарницю і міст через Дніпро, а група отамана Зеленого – Бровари і Лівобережжя.

Але сталося так, що запорожці прогаяли час і своєчасно не оволоділи Дарницею та мостом. Повстанці Зеленого при зіткненні з денікінцями у паніці відступили, а половина розбіглася. Все це ускладнило ситуацію. І все ж настрій у всіх був піднесений. Населення радо зустрічало українських вояків. На вулицях лунала знайома мелодія:

Марширують наші добровольці у крівавий тан,

Визволяти братів-українців із московських кайдан.

А ми наших братів-українців визволимо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан,

Розпочали Стрільці Українські з москалями тан!

А ми тую ярую пшеничку ізберемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Проти білої гвардії

У ті ж останні дні серпня з Полтави на Київ швидко просувався денікінський корпус генерала М. Бредова. Скориставшись недисциплінованістю запорожців, які не виконали наказу командувача, його передові ескадрони кінноти вдосвіта 31 серпня зайняли без бою Дарницю і по незахищеному мосту ввірвались у столицю. Подолавши слабий опір сотні Івана Подюка з 2-ї галицької бригади, денікінці оволоділи і другим мостом. Їхні частини зайняли район Печерська і розповзлися по місту. Українські війська слухняно виконували наказ командування – в сутички з білогвардійцями не вступати.

Полковник О. Микитка прибув до Києва на чолі передових куренів свого корпусу і одразу намагався знайти спільну мову з командиром денікінської бригади полковником Штесселем. Але той відмахнувся. О 15.00 поїздом прибув генерал А. Кравс. Разом з О. Микиткою і старшинами його штабу він приїхав на Хрещатик до міської думи, де мали відбутися переговори з денікінським командуванням. Вулиці Києва заполонили схвильовані жителі, які щиро вітали українське військо. Але біля думи стався непередбачений конфлікт, який мав серйозні наслідки. Коли поряд з українським синьо-жовтим прапором на будинку з’явився триколірний російський, запорожці негайно здерли його. Це викликало обурення денікінців. У місті почалася стрілянина, з’явилися вбиті й поранені[404].

Тим часом галичани чекали в думі генерала М. Бредова. Як виявилося, російська делегація свідомо затягувала переговори, щоб дати час своїм військам оволодіти містом. Зрештою, до кінця дня українські частини повністю витіснили з Києва. Водночас було роззброєно одинадцять галицьких сотень, Запорозький корпус утратив усю артилерію. Сотні стрільців потрапили в полон, у тому числі курінь Осипа Станиміра, який охороняв галицьку делегацію на переговорах. На щастя, майже всіх галичан – до двох куренів – у Дарниці невдовзі визволили повстанці отамана Зеленого. Вони перевезли стрільців через Дніпро і вивели їх до своїх.

Тільки тоді, коли українська столиця опинилася в руках денікінців, ввечері приїхав збуджений генерал М. Бредов. На переговорах він поводився нахабно. Претензії з боку генерала Кравса відкинув зухвалою заявою: «Киев, мать городов русских, никогда не был украинским и не будет!» Коли генерал А. Кравс попередив М. Бредова, що С. Петлюра вислав для переговорів М. Омеляновича-Павленка, той заявив, що розстріляє його без суду як бандита.

А. Кравс опинився у складній ситуації: зв’язку з С. Петлюрою, Є. Петрушевичем і М. Тарнавським не було, українська делегація перебувала в оточенні денікінців, фактично на становищі заложників. Перш за все він намагався уникнути конфронтації з Добрармією. А тому самостійно заключив договір, у якому було зазначено:

1. Умови між російською Добрармією і УГА є чисто військовими.

2. УГА визнається як екстериторіальна армія, яка воює з більшовиками і визнає Добрармію.

3. УГА виходить з Києва на лінію річка Стугни – Васильковка – Кожухівка – Дамилівка – Збор’є—Ігнатівка – річка Ірпінь.

4. Переговори між двома арміями будуть продовжені на демаркаційній лінії.

5. Для зв’язку з штабом генерала Бредова у Києві залишаються старшини УГА отаман Вімєталь і сотник Тавгер[405].

Текст договору передали диктатору Є. Петрушевичу і Головному Отаману. Але вони все-таки відрядили генерала М. Омеляновича-Павленка до М. Бредова з тим, щоби він висунув нові вимоги: звільнити Київ і все Правобережжя, визнати за Українськими установчими зборами право вирішувати долю держави. За це С. Петлюра обіцяв заключити військовий союз проти більшовиків. Однак генерал М. Бредов відмовився прийняти посланця Директорії. Через офіцера зв’язку від імені Денікіна він ще раз підтвердив, що буде говорити лише з галичанами. Уряд УНР повинен або визнати «единую и неделимую Россию», або скласти зброю[406].

Між іншим, Антанта у ті ж дні намагалась об’єднати військові сили Денікіна і Петлюри та направити їх проти Радянської Росії. Тодішній військово-морський міністр Англії Вінстон Черчилл у серпні телеграфував А. Денікіну про потребу «оскільки можливо йти назустріч українським сепаратистичним прагненням». З іншого боку, Ж. Клемансо доручав голові французької місії генералу Петену «влаштувати співробітництво Денікіна і Петлюри»[407]. Однак під впливом гучних перемог головнокомандувач збройними силами Півдня Росії відмовився від будь-якого союзу з С. Петлюрою. «Самостійної України не визнаю, – повідомляв він представнику Антанти. – Петлюрівці можуть бути або нейтральні, тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по домівках, або приєднатися до нас. Якщо петлюрівці не виконують цих умов, то їх належить вважати за такого ж ворога, як і більшовиків»[408].

Щоб уникнути подальших непорозумінь з денікінцями та беручи до уваги, що південна група радянських військ Й. Якіра вже наблизилася до тилових районів, 4 вересня групу генерала А. Кравса було відтягнуто ще далі на південь – на лінію Козятин – Бердичів. Водночас до Житомира стягнуто частини групи полковника А. Вольфа, які протягом останнього тижня марно намагалися оволодіти Коростенем. До речі, в тих боях під Житомиром з частинами підполковника А. Бізанца загинув командир 44-ї стрілецької дивізії Микола Щорс.

Таким чином, похід на Київ закінчився поразкою. Більшість істориків звинувачують у цьому політичний провід УНР. Він «не узгіднював політичних міркувань і планів із вимогами, – зазначав