Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Під час київського походу на Великій Україні поклали свої голови понад 2000 галицьких стрільців і старшин. Галицьке стрілецтво, яке йшло в бої з гаслом «Через Київ – на Львів!», втрачало віру в остаточну перемогу в найближчому часі. Його настрої виразив стрілецький поет Лев Лепкий:
Іде стрілець з-під Києва,
Переходить мости:
Гей, вже орють, приорюють
Стрілецькії кості!
Іде стрілець з-під Києва
Та не стає сили:
Чужі люди, ворог всюди,
Наші… лиш могили.[410]
У рядах стрільців щораз більше міцніла думка про неможливість продовження війни. Все більше галичан вважали, що в цих умовах битися з більшовиками означало допомагати ворогам України – Денікіну і Пілсудському. Це почав відчувати і Головний Отаман: проти південної групи червоних кинув в основному частини Наддніпрянської армії – групи отамана Юрка Тютюнника і Волинську.
Отож, коли група Йони Якіра в середині вересня пробилася в райони дислокації військ генерала А. Кравса, галичани не стали перешкоджати її рухові. Більше того, командувач УГА генерал М. Тарнавський наказав вивести війська із Погребища і пропустити червоних на північ, до речі, в бік денікінського фронту. Колишній артилерист Денис Онищук згадував, як вони «установилися двома рядами по обох боках дороги і в цей спосіб, парадно, пропускали серединою находячих більшовиків. Це була 45-та совіцька дивізія 14-ї армії. Проходили радісні, веселі, захоплені»[411].
Ці події дали підставу Денікіну в офіційному наказі по Добрармії оголосити уряд УНР «зрадницьким». Виходячи з того, що «Петлюра відкрив свій фронт більшовикам і дав змогу з півдня підійти до Києва», Денікін заявив, що тепер будь-які переговори з ним неможливі.
Слід відзначити, що майже всі військові історики і спеціалісти оцінили 400-кілометровий рейд Південної групи Якіра як одну з найбільш блискучих операцій громадянської війни на Україні. Сотник УГА О. Левицький писав: «Більшовицька група по лінії Монастирище – Попільна перейшла в район Житомира, найшла злуку зі своїми арміями та в додаток ще й Житомир заняла. Провід цеї більшовицької групи виконав у дійсно мистецький спосіб свій відчайдушний план»[412].
Саме в ті дні підступно здався в полон спрямований проти південної групи загін під командуванням сотника УСС Івана Сіяка (1887–1937)[413]. Член Реввійськради групи Володимир Затонський після довгих розмов з галичанином, уродженцем села Мурованого (тепер Пустомитівського району на Львівщині), направив сотника в Москву. На зустрічі в Кремлі В. Ленін і М. Бухарін одразу дали зраднику рекомендації для вступу в РКП(б).
19 вересня 1919 р. в щоденнику Начальної команди з’явився перший запис про кілька сутичок із білогвардійцями на рубежі Верховні, Паволочі, Сквири. «Відношення наших частин до Добрармії зачинають поволі прояснюватись в сторону ворожих діянь обох армій, – писав сотник Ганс Кох. – Непримириме становище добровольців спонукає нас кинути всі згляди супроти них, а Денікін із своєю армією виростає поволі з невтрального чинника на нового, поважного ворога України, якому на примирення ми можемо простягнути тільки меч»[414].
У той час, коли на київському, уманському, христинівському напрямках виникали епізодичні сутички з денікінцями, на житомирському точилися запеклі бої II галицького корпусу і групи СС з частинами Червоної армії. 21 вересня полковник А. Вольф надіслав диктаторові Є. Петрушевичу і в штаб Головного Отамана телеграму про те, що особовий склад фізично виснажений, бракує одягу, корпус практично небоєздатний. Такого ж змісту було повідомлення полковника Євгена Коновальця: «…Втративши великий процент людей в боях та через недуги, фізично і морально перемучені стрільці не представляють майже ніякої опірної сили». На щастя, червоні припинили активні дії.
Зважаючи на ситуацію, Головний Отаман продовжив пошук союзників для боротьби з новим ворогом – Денікіним. 22 вересня він зібрав спеціальну нараду за участю своїх міністрів і військових, на якій було розглянуто становище на денікінському фронті[415]. В постанові висловлено «необхідність повного об’єднання всіх національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України». В першу чергу вирішено звернутися до отамана Нестора Махна, 80-тисячна армія якого восени дев’ятнадцятого була найбільшою збройною силою на Україні. Згідно зі жмеринською ухвалою, отаман Махно узгоджував свої дії з Дієвою армією і УГА, передав Директорії понад три тисяч хворих і поранених, переважно червоноармійців. С. Петлюра обіцяв після визволення України виділити території для встановлення там махновського «вільного радянського ладу»[416].
У вересні в районі Умані відбулися неодноразові зустрічі стрільців бригади УСС із махновцями. Їх учасник, письменник Мирослав Ірчан, у спогадах відзначав, що стосунки між галичанами і повстанцями – дружні, союзні.
У ті дні до Кам’янця-Подільського випадково прибув відомий швейцарський комуніст Фріц Платтен, давній приятель В. Леніна, (літак, на якому він летів з Москви додому, здійснив вимушену посадку). Платтен мав довгі розмови з 35-річним прем’єром Ісааком Мазепою, ознайомився з діяльністю й політикою Директорії. Оскільки він повертався до Москви, запропонував посередництво в переговорах з В. Леніним щодо спільної боротьби проти Денікіна. У жовтні Платтен знову приїхав і повідомив, що уряд Радянської Росії погодився заключити військовий союз, вивести свої війська з території України при умові, що більшовиків не будуть переслідувати. Належало звернутись до командування XII армії, якій Л. Троцький дав наказ виділити українцям 20 тис. гвинтівок з набоями, 12 гармат, потрібну кількість кулеметів. Але ця можливість не була реалізована[417].
24 вересня уряд УНР оголосив війну Денікіну[418]. Того ж дня С. Петлюра і Є. Петрушевич звернулися до українського народу із закликом «ставати в обороні Держави, землі і волі, до боротьби з денікінськими чорносотенними ворогами». Згідно з оперативним планом штабу Головного Отамана, бойові дії на більшовицькому фронті в районі Бердичева припинено, почалася передислокація військ на денікінський фронт. На старих позиціях залишився ослаблений корпус полковника А. Вольфа. Це стало можливим завдяки домовленості з поляками, які обіцяли почати наступ на Коростень. Правда, такі ж обіцянки Пілсудський давав і Денікіну.
13 вересня головнокомандувач
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.