Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

військами Півдня Росії прийняв у Таганрозі польську військову місію генерала Карницького. «Встревоженный прекращением военных действий на польско-большевистском волынском фронте, – згадував А. Денікін, – я спросил Карницкого о причинах этого факта и получил заверение, что по чисто военным соображениям было заключено трехнедельное перемирие, срок которого уже кончается и боевые действия, вероятно, уже возобновились. Проходили месяцы… дивизия за дивизией советских войск перебрасывались с польского на наш фронт, а поляки не двигались с места»[419]. Між іншим, коли на прохання Денікіна голова англійської місії генерал Бріггс звернувся до Пілсудського, той пояснив, що вважає Денікіна, як, зрештою, і Колчака, «реакціонерами та імперіалістами».

Отже, 24 вересня Директорія УНР оголосила Добрармії війну, а вже 26 вересня розпочалося перегрупування українських сил[420]. Корпус О. Микитки пересунувся до Козятина, а бригади генерала А. Кравса – в околиці Погребища – Липівця. Невдовзі їх перекинули під Умань. Праве крило фронту – від Умані до Бірзули – обороняли наддніпрянські частини, а христинівський вузол – галицькі бригади УСС і 11-та Стрийська. Група січових стрільців Є. Коновальця знаходилася в околицях Шепетівки, а її кіш, в якому проходили вишкіл три тисячі щойно мобілізованих молодих бійців, – у Старокостянтинові. На присягу стрільців сюди прибув сам Головний Отаман. Взагалі він любив січовиків Коновальця і не оминав можливості зустрітися, виступити перед ними. Не приховуючи складного становища, С. Петлюра закликав: «Видержати! Видержати треба нам за всяку ціну. Я ні на хвилину не сумніваюсь, що наша свята справа побідить. Ми упораємось з червоними і білими москвинами, ворогами сусідами, які зі всіх боків натискають на нас. Тоді стане тільки один український лан»[421]. Розмежувальна лінія між УГА і армією УНР проходила в районі Браїлова – Литовця.

На початку жовтня угруповання українських збройних сил, націлених проти денікінців, нараховувало 20 тисяч по-бойовому настроєних, але, як відверто зазначав генерал А. Кравс, «зле виряджених і виснажених хворобою людей». Проти них командування Добрармії кинуло три повнокровних корпуси – 60 тис. солдат і офіцерів. Слід зазначити, що це серйозно послабило ударне угруповання військ Денікіна, яке просувалось на Москву, дозволило Червоній армії завдати могутнього контрудару під Воронежем і Касторною.

«На фронті спокійно», – такі записи з’явилися у щоденнику НКГА наприкінці вересня. Звичайно, це не означало, що війська відпочивали. Корпуси, дивізії, бригади перекидалися в райони зосередження ударних угруповань, на небезпечні ділянки денікінського фронту. У тому ж щоденнику поряд з оперативними повідомленнями з фронтів, на перший погляд, недоречно виглядає таке: «27 вересня. Вечором відбулося в салі міського театру в Вінниці інагураційне представлення бувшого львівського театру, тепер державного театру при Начальній команді Галицької Армії». У багатьох спогадах фронтовиків можна зустріти розповіді про те, з якими хвилюючими почуттями стрільці і старшини, численні жителі Вінниці заповнювали міський театр. На його сцені у виставах «Запорожець за Дунаєм», «Катерина», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» виступали Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Йосип Гірняк, Іван і Ольга Рубчаки та інші актори цієї незабутньої трупи.

Надзвичайно схвилювало галичан, які постійно переживали тугу за батьківщиною, повідомлення московського радіо 1 жовтня. З посиланням на Ґельсинкі Москва інформувала, буцімто Рада чотирьох у Парижі підготувала наприкінці вересня статут для Східної Галичини як незалежної держави зі столицею у Львові[422]. Підняли настрій галичанам і новини, привезені підполковником А. Бізанцем з Кам’янця-Подільського. Водночас Є. Петрушевич інформував війська, що «Англія і США підтримують уряд ЗУНР», а пан Ж. Клемансо говорить «з більшою симпатією про нас». Диктатор зазначав, що до Варшави відбула місія для переговорів у справах Галичини. Крім того, місії Антанти поїхали до Денікіна, аби «змусити його припинити ворожі кроки проти України».

6 жовтня Євген Петрушевич розпочав об’їзд фронтів. Того ж дня у Вінниці йому влаштовано урочисту зустріч. Увечері в театрі на честь диктатора і генерала В. Курмановича фронтовий театр НКГА показав виставу «Степовий гість». Вранці наступного дня вони виїхали до Бердичева, побували на огляді частин II галицького корпусу, після якого відбувся парад. Продовжити поїздку перешкодили тривожні звістки з Кам’янця-Подільського.

Згідно з планами денікінського командування – якомога швидше розгромити українські армії й повністю окупувати Наддніпрянщину – в район Умані перекинуто головні сили. 7 жовтня два піхотних корпуси і три кінні дивізії завдали могутнього удару Волинській групі і розгромили дві дивізії. Розвиваючи наступ через Христинівку на Брацлав і Жмеринку, противник розрубав стратегічну оборону українських військ. Групи полковника О. Удовиченка і отамана Ю. Тютюнника з боями відступали. Десятитисячний 2-й армійський корпус генерала Якова Слащова захопив Бершадь, Чечельник і швидко просунувся на захід.

На допомогу наддніпрянцям прийшли частини Галицької армії. 12 жовтня корпус генерала А. Кравса перейшов у наступ уздовж залізниці на Монастирище і вже до кінця дня досяг міста[423]. Водночас бригада УСС зайняла Мишков. Перейшли в наступ і дивізії Наддніпрянської армії, які повернули Бершадь, Чечельник. Але вже на наступний день ворог зупинив війська А. Кравса. На фронті точилися кровопролитні бої. Великі втрати несли бригади 11-та Стрийська, 2-га Коломийська, 5-та Равська, 8-ма Самбірська, 9-та Белзька. Задля дезінформації ворожої радіорозвідки змінено позивні підрозділів ІІІ галицького корпусу. Командування корпусу дістало позивний «Покуттє», 2-га бригада – «Кавказ», 8-ма – «Бескид», 11-та – «Карпати», 14-та – «Чорногора», кавалерійська бригада – «Горгани», 5-та – «Урал», 9-та – «Альпи»[424].

У ході наступальної операції денікінських військ поступово виявлялася її головна мета: ударом через Гайсин на Брацлав і Жмеринку роз’єднати українські частини. На пропозицію генерала Тарнавського штаб Головного Отамана прийняв, нарешті, рішення повністю ліквідувати північний протибільшовицький фронт і перекинути галицький корпус Вольфа та групу СС Коновальця в район нових бойових дій. Радянське командування відповіло тим же: зняло з-під Бердичева частини 44-ї стрілецької дивізії і перекинуло їх проти денікінців під Київ.

Вже 20 жовтня II корпус полковника А. Вольфа спільно з частинами генерала А. Кравса взяв участь у наступі УГА на фронті Брацлав – Монастирище. Під кінець дня 7-ма Львівська бригада зайняла Немирів. Набагато впертіший опір зустрів корпус полковника О. Микитки. Бригада сотника Ю. Головінського тричі брала і залишала Романів. Тільки за допомогою Белзької бригади вдалося переламати хід бою. У цьому бою, яким особисто керував командир корпусу, було полонено 126 денікінців. Та це був частковий успіх, на інших ділянках точилися важкі бої: ворог кілька разів переходив у контрнаступ, двічі повертав Брацлав. Не краще було і на фронті Дієвої армії. Праве крило групи О. Удовиченка противник відкинув за Вапнярку і загрожував уздовж залізниці прорватися до Жмеринки. Головний Отаман звернувся до генерала М. Тарнавського