Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

— «…дипломант Боавентура Андраде-син…»

— Тату, не син, постав — молодший. Я так підписуюся, це сучасніше.

— А для мене ти син, і край. Я вже написав і не виправлю. Не до шмиги мені це плазування перед іноземщиною: ти не байстря якогось англійця чи швейцарця! — Урвавши отак дискусію, він писав і читав далі: — «…і капітан Натаріо да Фонсека, поміщик, моя права рука…»

Капітан і поміщик — полковник таки не показав себе невдячним чи скупим. Коли міряли цілину, щоб оформити право власності в нотаріальній конторі, він звелів скількись там алкейре[21] записати на ім’я Натаріо, шмат достатній для закладки какаових плантацій. Той шмат не йшов ні в яке порівняння з угіддями полковника, чи не найбільшого землевласника в цих місцях, проте для почину і те непогано. Полковник не скнара, але й щедрим його не назвеш: застовпити і внести в кадастр цю величезну територію пралісу можна було тільки після такої великої пастки, тож фактично оприбуткував її не хто інший, як Натаріо. В нотаріальній конторі в Ітабуні вони тільки узаконили акт завоювання, зафіксували подію заднім числом, відповідно до улюбленої стратегії полковника. Спершу пастка, потім угода; чи краще сказати: спершу обман, потім закон.

Це більше скидалося на військову експедицію, ніж на миротворницьку місію: п’ятнадцять душ, озброєних до зубів, під началом негра Еспіридіана. Справді, вони були тут зайві, оскільки полковник Еліас Далтро зійшов з арени, зник з політичного обрію. Люди і зброя служили для демонстрації сили хазяїна Аталаї, показу його багатства й могутності. Маневр, на його думку, необхідний для гарантії досягнутого миру.

Капітан тут, капітан там, свято в Ітабуні. Все йшло як по маслу, суддя був дуже привітний, називав Вентуринью колегою. Адвокатик, той самий доктор Кастро, в чиє розпорядження мав надійти Берил, виявився на висоті як префект. Вентуринья здержував язика, не похвалявся, не вихоплював свого німецького пістолета, престижну зброю, цяцьку. Навіть коли нажлуктився в кабаре і ловив за руку пернамбуканку Доралісе, коханку полковника Ерменежилдо Кабусу, якого, хвалити Бога, тоді не було. Натаріо перейняв його і вивів геть.

У конторі — полковник уже підмазав нотаріуса — все зійшло гладесенько-рівнесенько: незайманщину внесли в кадастр і оформили документи, які робили полковника Боавентуру Андраде власником величезних угідь, а капітана Натаріо да Фонсеку — ділянки землі.

У пансіонах та оселях повій панувало пожвавлення, день і ніч. Жагунсо з фазенди Аталая грошей не шкодували; престиж нового політичного верховоди зростав, як на дріжджах — Боже царство на небесах, а царство полковника Боавентури на землі.

Натаріо саме переходив вулицю Умбузейро. Марія Скорбота, що сиділа на порозі дому, показала на нього пальцем Зезіньї Пальмі, прибулій з Лагарто новенькій, і пояснила:

— Оце Натаріо, капанга полковника Боавентури, горлоріз, яких мало. Він навіть сам згубив лік своїм злочинам. Так ось, хоч вір, хоч не вір, а жінки казяться за ним, хай Бог милує. — Вона зневажливо плюнула.

Манірна мулатка, стегнаста й дрібногруда, Зезінья Пальма, дарма що прибула недавно, дещо вже чула.

— А мені казали інше, мовляв, капітан Натаріо грошовитий, хоробрий і чулий серцем. І жінок не кривдить.

Проводжаючи Натаріо поглядом, дженджеруха зітхнула. Зезінья Пальма була жінка, як то кажуть, в соку, від чоловіків відбою не мала. Вона гукнула хлопчика, який займався тим, що їв землю.

— Біжи, Ману, он за тим чоловіком. Попроси благословення і скажи, що я жду його, нехай приходить, коли побажає. Без усяких грошей.

Для одних злочинець, горлоріз, лютий бандит; для інших відважний капітан, добряга, дамський підлесник.

3

Вентуринья їхав в Ільєус, щоб провести кінець канікул з матір’ю, доною Ернестиною, взірцем усіх чеснот. І от заманулося йому оглянути місцину, де сталися криваві події. Слід побачити все на власні очі, побувати в тих краях, щоб потім з мальовничими подробицями розповідати однокурсникам і горілчаним братам у столиці. Натаріо одвіз його туди.

— Тут тобі відкриється небесна брама.

Між каміння імпровізованого кладовища буяла трава, розросталися кущі, стовбури мамоейро, розпускалися квіти. Звістка про побоїще, передаючись із уст в уста і обростаючи перебільшеними подробицями, зганяла з дороги роззяв. Під ногами людей звірина стежка ширшала, перетворюючись на путівець. Щоб скоротити шлях, по ній і рушив караван віслюків з вантажем какао. Перший.

Вентуринья вибрався на вершечок гори, хоча й не без зусиль: кремезний, як батько, і опасистий, як мати. Прислонився до стовбура квітучого мулунгу, вихопив свій німецький пістолет і пальнув у хамелеона. Ущелиною покотилася луна від пострілу.

— То як, Натаріо, вражає? Я сам собі страшний.

Та чи чув те Натаріо? Погляд його витав десь поза обрієм і часом. Звести дім, щоб жити з родиною там, де тобі до вподоби… Він мав дружину і чотирьох дітей.

— Ось що не завадило б старому: поставити на цьому шпилі стелу, як на місцях колишніх битв.

А навіщо? Хіба мало, що цю місцину і так знають люди? Та ще й назвали Велика Пастка.

БІВУАК

Бог маронітів приводить крамаря Фадула Абдалу в райський куточок

1

Мамоейри, що виросли на могилах імпровізованого кладовища, дали перші плоди, коли у цей благодатний куточок забрів Фадул Абдала. Цього здоровила ліванця, в якого величезним було все — ручиська і ножиська, огруддя і головешка — в ільєуських та ітабунських кабаре прозвали Великим Турком, а на какаових шляхах його знали як Турка Фадула чи просто сеу Фаду, що його послало сюди, на думку пеонів, саме провидіння. Вражений чарівним видовищем, він подумав про сади Едему, описані в Біблії, що лежала в його валізі: сеу Фаду не раз траплялося хрестити немовлят, а брав він зовсім недорого.

Поставив на землю важенну валізу, яка з кожним днем розбухала дедалі більше, й складаний метр, який правив за тріскачку, щоб тріском попереджати багатих і бідних: і в ці нетрища прийшли комерція і мода. У валізі він тягав усе гамузом, тканини, взуття та різні витребеньки: шовки й ситець, черевики, ботинки на шнурках, нитки, голки й наперстки, стрічки й мереживо, туалетне мило, люстерка, парфуми, настойки, паперові іконки й ладанки проти гарячки.

Скинув піджак і сорочку, штани й спідні — на спині басамани від реміняччя валізи, на плечах мозолі, — роззув сандалі й шубовснув у річку, яка розлилася тут спокійним плесом, перекотившись водоспадом через чорне каміння. Плавав, пустував, пускав ротом струмені, як колись малим хлоп’ям у рідному селі. Виднокіл нагадував йому отчий край, ось тільки пальми на