Читати книгу - "Биті є. Макс"

А в Дори ж мама – ту саму…

– …Горіла сосна, палала. Під нею дівка стояла. Під нею дів ка стояла. Русяву косу чесала, – виводила не панові, далекій мамі Марічці. -…Ой, коси, коси, ви мої. Довго служили ви мені. Більше служить не будете. Під білий вельон підете…

Замовкла. Ох, пан має рацію, – квочка! Закинуло, дзьобом б’є – зерна їй. А зерно далеко… Каштелу-Бранку.

– Мама моя… загубилася… – сказала старому панові. – А я тут… Квочка…

Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько – а хай хоч за жопку!

– Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, – мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. – Горіла сосна, палала…

Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.

– Усе, – прошепотів. – Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.

– Я тепер… готова? – запитала, серце в п’яти.

– Балабониш, як холєра.

– Тепер… ти помреш?

– Інших планів… не маю, – прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.

У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.

– Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, – повідомила. – Нині сказав – Дора вже не потрібна, – обійняла санітарку. – Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.

Дора хотіла було вигукнути: «А пан? Він же ще не помер!» А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: «А старий пан?»

– Без свідомості… День-два…

– Із паном буду, – пояснила жестами.

Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла – «Горіла сосна, палала…» Наче поки співає – нема смерті ходу.

За дві доби посеред ночі старий Перепечай розплющив очі. У голові ясно – фініш! Повів очима – де смерть? Замість моторошної чорної порожнечі – м’яке світло нічника кидає тіні. На краю широкого ліжка біля Перепечаєвих ніг солодко спала Дора. Скрутилася кошеням, рукою до неї дотягнутися можна. На вустах посмішка світла.

«Хоч за жопку вщипни», – й собі усміхнувся Перепечай подумки.

Нічник блимнув і згас. Старий Перепечай помер, так і не усвідомивши, що останньою справою його довгого, складного, ризикованого, жорсткого, багатого, паскудного життя стала добра справа. І гарно, бо якби усвідомив, як багато дав Дорі, та про зиск для себе подумав – уже складніше було б із Господом домовлятися, хоч «товаришем» його зви, хоч «паном».

Несподівана звістка про смерть старого Перепечая зібрала у гостьовій кімнаті приватної клініки всіх Сердюків. Приголомшені, збиті з пантелику й досі віри не йняли: як? Він же вічний… Ще тиждень тому гримав на всіх у телефонну слухавку, накази віддавав. Тонули в образливих прикрощах – чому навіть не натякнув на свою хворобу?! Вони б… Пані Женя втирала сльозу волоссям перуки. Володимир Гнатович уміло глушив тріумфальні звуки фанфар, що лунали у вухах. Макс супився, намагався розгадати останню таємницю діда.

Перед Сердюками товклися двоє. Август Закс і начальник Перепечаєвої охорони Продан. Знали? Так! Чому мовчали? Хазяїн заборонив казати. Чому?

– Жалів вас, – дипломатично зітхнув Закс.

– Так, – підтвердив Продан. – Не хотів бачити вашого смутку.

– А власної голови у вас немає?! – засичала пані Женя. – Тато сам помирав… У чужих стінах… Та як мені тепер із цим жити?!

– Не сам, – зізнався Продан. – При ньому дівчина до останньої хвилини була. Пан Перепечай сам її для себе вибрав. Казав… – Продан замовк, знітився. – Ну… Мовляв, чпокатиму з ранку до ночі. І щоб ніхто не заважав…

– Феноменально! – не втримався Володимир Гнатович.

– Пан Перепечай вкладав у слово «чпокати» надто багато змістів, – похмуро відказав Август. – Декого і після відходу… ще чпокне. І не раз. Тож я би не став принижувати гідність нашого… небіжчика примітивними вульгарними домислами.

– Замовкніть! – вибухнув Макс. – Годі… Давайте хоч поховаємо з гідністю…

– Беру увесь клопіт на себе, – випнув груди Володимир Гнатович.

Август зиркнув на нього недобре, намірився було відповісти Сердюкові, та до гостьової кімнати зазирнула Міла.

– Можете пройти… До нього… – повідомила стримано.

Сердюки, Закс і Продан сунули до напівпідвального приміщення, де розташовувався морг клініки. Макс підозріло роззирався, наче все це було жорстоким жартом міцного, як горіх, діда. На порозі смерті нікого з рідні бачити не побажав. І підійти до нього, вже мертвого, дозволив тільки тоді, коли похоронні візажисти зробили йому таке лице, як на фотографії, що із собою до лікарні приніс.

Ошелешений Макс з жахом дивився на професійно накладений м’який теплий рум’янець на щоках діда. Тато зітхав показово-сумно, мама щиро плакала, Закс бубонів:

– Щодо похорону… Пан Перепечай теж залишив розпорядження. І оплатив їх заздалегідь.

Макс приголомшено зиркнув на Августа: Перепечай аж нічого не бажав брати від родичів. Перевів погляд на діда – і тільки тепер помітив: у куточках його вуст застигла задерикувата, іронічна посмішка.

– І як… тато захотів… У землю чи… по вітру попелом? – почув голос мами.

– Наказав поховати його у селі Візирка. Це в Одеській області, – оголосив Август Альфредович.

– Чому там? Туди запрошеним… на похорон півдня добиратися! – обурився Володимир Гнатович.

– Звідти мама родом, – невиразно нагадала чоловікові пані Женя. – І похована там.

– Так. Пан Перепечай наказав поховати його поряд з дружиною. Спеціальний транспорт з холодильною камерою прибуде під вечір, – продовжував Август. – Завтра опівдні…

– Опівдні?! – Володимир Гнатович ніяк не міг змиритися з останньою незручною примхою тестя. – І як ми встигнемо?!

– Заткнися! – плюнула пані Женя.

– Завтра опівдні похорон. Щодо поминок… Небіжчик заборонив збирати людей на поминки, – закінчив Август знайомити рідних з наказами Перепечая.

– І як ми пояснимо це людям? Люди не зрозуміють! – Володимир Гнатович нервово ходив уздовж довгого металевого стола, на якому розлігся собі ненависний мертвий тесть. Сердито косував на дружину. – Женю! Хіба я не маю рації?

– Маєш… Не зрозуміють, – пані Женя втерла сльозу, насупилася. – Думаю… Тато на нас не образиться. Якщо ми вшануємо його пам’ять… У Візирці… І тут, у Києві… Завтра… увечері…

– Краще післязавтра, – порадив Володимир Гнатович. Додав начальницьким тоном: – Макс ресторан замовить.

Макс почервонів до скронь, ледь втримав нудоту – кожне нове слово, що виникало у цьому апріорі німому просторі, ніби ялозило багнюкою по щойно вимитій чистій шкірі.

Нахилився до діда, мовчки поцілував у холодний лоб теплого персикового відтінку, посунув геть.

– Куди?! – вигукнув батько. Макс не озвався.

Начальник Перепечаєвої охорони ввічливо кашлянув, мовляв, перепрошую, пішов навздогін.

– Куди?! – Володимир Гнатович обурився ще більше.

– Наказ… Пан Перепечай висловив побажання, щоб я