Читати книгу - "Биті є. Макс"

– Женю, ти чула?! Тепер у підпорядкуванні нашого Максима ціла армія головорізів! – нервово вколов Сердюк дружину.

– Коли ж ти вже усохнеш, – утомлено відповіла пані Женя.

Макс йшов довгим темним коридором. Трусило від ненависті. Щось важливе і неприйнятне жило в його батьках, перекреслювало тепло і щирість, що він мав би… мав відчувати до них. Ця пихата зневага батька. І тваринна відданість матері. Для чого вони?!

Почув позаду кроки, озирнувся різко.

– Максиме Володимировичу, – перед ним стояв Продан. – Охорона пана Перепечая переходить у ваше розпорядження.

– Мені не потрібна охорона!

– Ваш дідусь… Він передбачав… Що ви так скажете. Просив передати… Ще мало хто знає…

– Про що?!

– Що ви стали надто… багаті. Скоро навколо вас з’явиться юрмисько людей. А це вже саме по собі…

– Добре. Ви… тільки охороняєте?

– Будь-який наказ.

– Санітарка… Яка за дідусем ходила. Знаєте її?

– Бачив.

– Знайдіть!

– Вона тут… У кабінеті старшої медсестри. У неї вихідний, але я подумав… Що ви захочете поговорити з нею… Подякувати. Попросив затримати.

Макс зайшов до невеличкого охайного кабінету й остовпів. На звичайній медичній кушетці, що стояла біля стіни, спала Дора. Старша медсестра приклала палець до вуст.

– Прошу… Тихо. Дівчина два тижні не відходила від пана Перепечая. Вкрай виснажена. Заснула… Може, потім поговорите?

– Вийдіть, – прошепотів люто.

Продан мовчки вхопив Мілу під руку, настійливо потягнув до дверей.

Макс стояв навпроти кушетки… Дора! Знову Дора! Глуха, німа, безпорадна, думки вправно плутає. Виринає, як з темної води, в його житті саме тоді, коли карколомні новини збиваються в зграї, падають на голову одночасно. Патлатий журналіст, брехлива секретарка, дивна смерть діда, Дора…

Присів на стілець, дивився на дівчину… Містика! Як могло так статися?! Чому дід забажав, щоб поряд із ним в останні хвилини були не донька, не онук – чужа людина… І тою людиною стала… Дора. Паскудство! Дістав мобільний.

– Ганно Іванівно. Не йдіть. Дочекайтеся, поки повернуся, – холодно наказав у трубку.

Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?

До дверей.

Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу – дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда – порожньо, батьки поїхали лахи й скорботу на похорон збирати – запитав у Продана:

– Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?

– Три тисячі гривень. Казав: «На цукерки. Їй не гроші, інше потрібне».

– Що? – напружився.

– Не знаю, – зізнався Продан. – Як треба – завтра ж дізнаюся.

– Завтра дідуся… ховатимемо, – процокотів зубами: як же зимно там, де смерть. Не зводив очей з Перепечаєвих іронічних вуст. Бачив… Макс уже бачив смерть.

Схаменувся.

– До діда хочу, – прошепотів.

Продан не втримався, брова здивовано смикнулася: та що ви таке мелете?! Живіть, їй-богу…

– Пан Перепечай… підготував для вас кімнати… у своєму будинку, – здогадався вчасно.

– Цей будинок увесь мій, – уже йшов геть. Апартаменти на Хрещатику порівняно з дідовим палацом – паршивий економ-клас. Переселиться сьогодні ж! Тільки зателефонує Ганні Іванівні – хай речі збере.

Згадав про секретарку, кров до скронь.

– На Хрещатик! – наказав Продану. Можна було б і не пхатися. Послати Продана, щоб викинув секретарку з тріском. Та дуже вже хотілося подивитися їй у вічі. Запитати люто і холодно: «А ти… Ти чому невдячна?! Хто тобі сказав, що мені можна брехати?!»

«Ауді» дісталося пафосної новобудови опівдні. Біля біло-червоного шлагбаума стояв Данко. Макс відчув себе могутнім диким шляхетним вовком, якого обклали з усіх боків нікчемні, безсилі мисливці – намагаються впіймати на безпардонну підлу брехню. Дора, Ганна Іванівна, оцей патлатий…

Зупинив автівку біля шлагбаума, гримнув дверцятами, прошепотів Продану:

– Не ходи за мною.

Стояв каменем, спостерігав, як Данко поспішає до нього. В голові лють їжаком качалася. Що ж він так неуважно… до знаків долі? Якщо підла зрадлива Люба, що клялася йому в коханні і трахалася з Макаровим, пішла і підсунула йому Дору… То треба ж було… Як Макаров… Трахнути Дору, аби оцьому патлатому мордуватися, як Макс мордувався…

– Пане Сердюк… Розумію… Прийміть мої співчуття… Якщо можна, тільки адресу Ганни Іванівни… – почув голос Данка. Який вольовий хлоп!

– Дора… спить! – сказав раптом.

Данко відсахнувся. Завмер, почервонів до скронь. Насупився. Зиркнув вовченям.

– Дарма Дора так уже… віддавалася беззастережно… – процідив Макс, кадуцей вів. – Ви… де зазвичай зустрічаєтеся?

– У Маріїнському… – Данко глухо.

Макс розсміявся недобре.

– А їх… їх на пішохідний міст тягне! Кожна люба… туди. А тобі потім… Хіба за ними встигнути?! І… чи варто?! – пішов геть. І не озирнувся. Буде забава! Уява бісилася: Дора летить з мосту, розгублений Данко метушиться. А не стрибне! Не стрибне…

Увійшов до власних апартаментів. Побачив біля дверей Ганну Іванівну – стовбичить стримана. Поряд на підлозі пакет зібраний.

– А-а-а… То ви прозорлива! – мовив холодно. – Навіть шкода з вами розлучатися.

– Гроші… за листопад заплатите? – запитала спокійно.

– А як думаєте?

– На все добре, – пішла до дверей.

Макс скривився гидливо – хоч би вибачення попросила, паскуда!

– Чому?! – прошепотів услід.

– А що?… На вулиці треба було дівча лишити?! – відповіла Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.

Кінець світу розпочнеться із запланованого відключення електрики. Деякий час акумулятори й усілякі батареї віддаватимуть накопичене, тихо здохнуть. Усі гаджети перетворяться на сміття. Міський люд виповзе зі шпаківень – до землі, до землі. Не помирати, рятуватися. І коли переважна частина не витримає випробування вселенським екстрим-туром, збагатить ґрунт органічним добривом власних тіл, купка ідіотів з кадуцеями на радощах нап’ється, святкуючи перемогу, бо ще й не здогадується, що вже невдовзі фарбуватиме траву… Зеленим.

Дора прокинулася. До смартфону – батарея порожня. Підключила зарядний пристрій і знову заснула, бо добра Міла і подушку підмостила, і ковдрою вкрила. Й не вставала б, аби не Данко…

У ранніх осінніх присмерках смартфон сіпнувся: нажерся! Дора всілася на кушетці: ого, скільки СМС-ок… Данко, Данко, Данко… Аж сльози на очі: майже десять діб не мала змоги відповідати. Бідолашний пан… Хай йому спокій. Хотіла було розпочати читати від першої, та на екрані смартфону висвітилася остання СМС-ка, від сьогодні. «Чекатиму на пішохідному мості»… Усміхнулася знічено: чому на мосту? Та чи не все одно?! Примчить, хоч на край…

Зазбиралася. Конверт із грішми у торбі знайшла. Три тисячі гривень. Най вам легка путь на небеса, добрий пане.

– Перекуси чогось, потім іди, – Міла насторожі. Обійняла Дору, «снікерс» підсовує, ніби у Міли їх завжди повно.

Хотіла було відкрити рота, вимовити – дякую. От же вміє! Їй-богу! Завмерла від хвилювання, дістала блокнотик. «Де у