Читати книгу - "Армагед-дом"

(Із Президентської промови на 3-х Заруднівських читаннях, З березня 17-го року 54-го циклу)

* * *

Вона йшла знайомими місцями — і не впізнавала їх. Від того сонячного дня, коли Лідка гуляла тут під руку з Андрієм Ігоровичем, минув майже цілий цикл, і все, що дивом збереглось від того часу, невпізнанно змінилось. Навіть каміння.

Директорський будиночок зруйнував апокаліпсис, і його відбудували на іншому місці. Там, де колись були копитні, тепер розмістилися ставки з птахами. Залишки величезного, висохлого й поваленого дерева не поспішали прибирати — стовбур, що простягся вздовж стежки, лежав тут із декоративною метою. З наполовину втраченою корою, наполовину порослий мохом, мертвий велетень зберігав на своїх боках численні автографи юного покоління. Від «Катька дурепа» до «Свєтка народить від Вови», плюс ілюстрації, виконані складаним ножиком.

Лідка зупинилась перед поваленим стовбуром. Озирнулась на місце, де раніше стояв директорський будиночок, а тепер розмістилася клумба; так, вона не помилилась, це те саме місце й те саме дерево. По якому бігали білки. Під яким стояли вони з Андрієм…

…I Зарудний, що здавався тоді недосяжно далеким і дорослим, був усього на кілька років старшим від Лідки теперішньої. «Моя мама загинула в минулий апокаліпсис. Її затоптали перед самими Воротами».

І він, виживши, вирішив трошки по-дитячому: присвятити життя тому, щоб під час апокаліпсису нікого більше не затоптали. І заради цього занурився у свою кризову історію, а потім заради цього по вуха вліз у пахуче болото політики, зазирнув за лаштунки суспільного устрою, побачив випуклі коліщатка та пружинки, пізнав смак влади, боротьби й перемоги, грудьми кинувся на доступне для викорінення зло — і спіймав свою кулю. Помер у мить найвищої напруги та віри в успіх, так і не усвідомивши того, що програв. Що на порозі Воріт топтали й топтатимуть, а всі його міркування про гордо підняті людські голови залишаться в кращому разі заклинанням…

Інший принцип, сказав голос Рисюка, та так реально, що Лідка злякано озирнулась, ніби її колишній однокласник міг ховатися за поваленим стовбуром. Інший принцип, зовсім інший. Проходження великої людської маси крізь Ворота, та так, щоб не було втрат, — по суті справи акробатичний виверт. Складний, але доступний після тривалих тренувань. Як акробат тренує свої м’язи, сухожилля, нерви — так суспільство мусить тренувати кожну людину й усіх у взаємному зв’язку. А хтось, хто перебуває при владі, має тренувати це суспільство, іншого шляху просто немає, Лідо. Або трупи затоптаних на підходах до Воріт — або свідома щоденна підготовка до неминучого. Із дитячого садка. Покоління за поколінням. Ми спізнилися з нашим Стужею, ми добряче спізнилися, я розумію, що раніше ніяк було не встигнути, — та все одно нервуюсь і стікаю жовчю. Стільки часу згаяно дарма, стільки можливостей втрачено…

— Покажіть ваші документи.

Лідка здригнулась. Цього разу голос був цілком реальним і належав лисому здорованеві в чорному плащі. Його напарник, молодий на виду чоловік із ранньою сивиною в волоссі, дивився на Лідку пильно й водночас байдужно. Мабуть, так дивиться на двадцять п’ятого за день клієнта виснажений роботою кравець.

Вона простягла паспорт:

— А що, власне, сталось?

Лисий мимохідь поглянув на документ, потім Лідці в обличчя.

— Де ви працюєте? — спитав молодявий.

— У Дитячому культурному фонді при адміністрації Президента, — відгукнулась вона холодно.

Лисий і молодявий перезирнулись.

— Хіба тепер не робочий день? — вкрадливо спитав молодявий. — Хіба працівники адміністрації не зобов’язані дотримуватись розкладу? Ви маєте документ, що виправдовує вашу відсутність на робочому місці?

Лідка розгубилась. Їй уже доводилося потрапляти в подібні ситуації, але далі чарівних слів «адміністрація Президента» справа зазвичай не йшла.

— Я підкоряюсь безпосередньо голові адміністарції панові Рисюку, — сказала вона просто-таки крижаним тоном і відразу пригадала, що з-під патронажу Рисюка її вже місяць як вивели, і її теперішній начальник… хай йому грець, вона навіть не пам’ятає, як його звуть!

Очі молодявого звузились, і, дивлячись у них, Лідка зрозуміла, що весь останній рік він чекав такої миті. Спіймати велике цабе на гарячому, застати за яким-небудь неподобством, на зразок банального прогулу, а потім предметно довести собі і йому, що ні-я-ких привілеїв і послаблень не існує ні для кого. Чим вище ти злетів — тим більша в тебе відповідальність і тим, відповідно, більша калюжа, в яку тебе тицьнуть, як сліпе щеня, винуватим писком.

— Вам доведеться пройти з нами, громадянко Зарудна. Для з’ясування — хто й коли давав вам відгул або лікарняний, і з якої причини, і на якій підставі…

— Ходімо, — сказала вона крізь зуби. — До найближчого телефону. Я зателефоную панові Рисюку, і він видасть вам довідки… обом.

Лисий злякався й готовий був відступити. Молодявий — ні.

«Ми згаяли час… Тепер доведеться форсувати. Нам знадобиться вміння слухати й підкорятися. Уміння бути частиною цілого, а не окремою божевільною істотою. Це виховується поколіннями, але перших успіхів ми досягнемо вже в цьому циклі. Ти побачиш, Лідо. Ти ПОБАЧИШ — кількість жертв буде мізерною, і тоді в наступному циклі в нас уже майже не буде проблем… Ворота для всіх. Із гордо піднятою головою. Чи не про це говорив Зарудний?!»

Вона йшла між ними, як арештантка. Біля входу в зоопарк стояла машина, і в ній уже хтось сидів. Ага, двійко підлітків, яким тепер світять ве-е-еликі неприємності, і похмурий чоловік у капелюсі, з тортом, портфелем і коробкою квітів. Знайшов, де побачення призначати, дурбецало… Іще й даму твою виловлять, і не уникнути розголосу, а що як ти одружений, а що як вона заміжня?!

— Де телефон? — вона роззирнулась.

— У дільниці, — сказав молодявий. Лідка насупила брови; лисий почав непокоїтись.

— Я не поїду з вами в дільницю, — сказала Лідка лагідно.

«Домовлений час буде гранично скорочено. Лише життєво важливі для нового циклу особи, лише Президент, лише адміністрація, лише страхові та силові структури. За правильної організації на це піде хвилин п’ятнадцять, потім починається евакуація людей, організований відступ, а не панічна втеча. Нам знадобиться величезна кількість поводирів, командирів, навчених довести свій загін до Воріт і піти останніми. Треба продумати цілу систему контролю та заохочень… і покарань для тих, хто зрадить свій обов’язок. Це прірва роботи, Лідо, виснажливої й часом неприємної, і на кожному кроці доведеться переконувати, що вона необхідна…»

— Дайте мені можливість зв’язатись із моїм шефом, і він підтвердить моє право перебувати тут