Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Вся ця історія свідчить про те, що Іван Степанович був особою багатогранною, неординарною, справжнім сином своєї блискучої доби – часу, коли навіть наймудріші та найобережніші чоловіки могли ризикнути всім заради справжнього почуття…

Показово, що, хоча вищезгадана історія і сприяла погіршенню відносин між гетьманом та генеральним суддею, спілкування між ними, зокрема стосовно досить делікатних справ, тривало. Але десь в глибині, в інтимному оточенні Кочубея, зростала ворожнеча і ненависть до гетьмана, нагромаджувалися різноманітні матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова Мазепи, який інколи міг сказати дещо зайве в присутності Кочубея або його людей, хоча і не підпускав до своїх найпотаємніших планів нікого зі старшини, тим більше свого ненадійного «приятеля». А той наприкінці серпня 1707 року разом із своїм свояком, полтавським полковником Іваном Іскрою (онуком гетьмана Якова Остряниці, дуже впливовим і амбітним політиком), вирішив, що настав час діяти. Першу спробу передати Петрові лист із звинуваченням гетьмана Мазепи в зраді було здійснено через такого собі мандрівного ченця Никанора, який відвіз листа до Москви, до Преображенського приказу, очолюваного сумнозвісним князем Федором Ромодановським. В російську історію князь увійшов із промовистою характеристикою «собою видом как монстра, превеликий нежелатель добра никому». Цей особисто відданий цареві професійний садист, гідний попередник Миколи Єжова та Лаврентія Берія відправив нещасного Никанора до в'язниці, попередньо «випитавши» у нього все, що той знав (діяло відоме російське правило «доносчику первый кнут»). Схоже, згодом про ченця просто забули. Занепокоєні відсутністю звісток з Москви змовники на початку 1708 року знайшли нового агента, що погодився передати донос цареві. Ним був єврей-вихрест Петро Яценко (представник будь-якого віросповідання, що прийняв православ'я, мав право займати важливі посади в Українській козацькій державі, євреями-вихрестами були засновники відомих старшинських родів Герциків, Марковичів, Перехрестів тощо). Цей новий посланець мав переказати царському духовникові, що гетьман Мазепа збирається не лише зрадити цареві, але й убити Петра І, коли той приїде наступного разу до Батурина. Для цього, мовляв, Мазепа вже підготував аж триста сердюків, що готові застрелити царя при першій-ліпшій нагоді. Потім, до речі, подібний явно розрахований на сенсацію пункт фігуруватиме в письмовому варіанті доносу Кочубея. Яценка не врятувала (а, мабуть, скоріше згубила) явно малоправдоподібна інформація про три сотні гетьманських «кілєрів». Іван Іскра, явно вправніший і кмітливіший за свого колегу, послав свою людину, полтавського священика Святайла, але на цей раз не до Москви, а до охтирського полковника Федора Осипова, росіянина за походженням і свого доброго приятеля. Осипов переслав листа з доносом до київського губернатора, а той – до царської ставки в Білорусії. На початку березня 1708 року Петро І наказав заарештувати і допитати Кочубея, Іскру та їхніх спільників. Ми мало що знаємо про таємну війну української та російської розвідувальних служб цього періоду. Але, схоже, події розвивалися так.

Незважаючи на велику довіру, якою гетьман користувався у царя, Іван Степанович був сильно занепокоєний можливим викриттям його таємних переговорів і не був зацікавлений в тому, аби Кочубея та Іскру допитували російські слідчі. Тому він зволікав із пошуками винних, яких водночас сповістив про загрозу, порадивши тікати до Криму (!). Політично це був розумний крок людини, яка не втрачала голови і в найнебезпечнішій ситуації. Водночас як знати, можливо, гетьман просто не хотів брати гріха на душу, караючи батька Мотрі… Але Кочубей уже спалив за собою мости – протягом того часу, що його шукали компанійці Мазепи та російські агенти, він разом зі своїми спільниками намагався пробратися до Вітебська, до головної квартири царських військ, де перебував у цей час Петро І. Цар, що звик до доносів на вірного йому гетьмана, все ж не міг залишити цю екстраординарну справу без особливої уваги. Тому донощиків було заохочено давати правдиві свідчення. Але після милої світської розмови, що 18 квітня у Вітебську провели з Кочубеєм та Іскрою російський канцлер Головкін та його заступник Шафіров, донощики потрапили до рук царських катів.

Пояснення просте – по-перше, гетьман Мазепа, що і так був особою, якій довіряли при царському дворі, теж не витрачав дарма часу і грошей, добре попрацювавши зі згаданими російськими високими посадовими особами (Головкін отримав 1000 дукатів, Шафіров – 500, а всі витрати гетьмана у «справі Кочубея» становили не менше 6 тисяч дукатів). По-друге, і тут теж спрацювало згадане вже правило щодо способів видобування інформації із затриманих донощиків («доносчику первый кнут»). При цьому слово «кнут» слід розуміти буквально – писар Преображенського приказу педантично записував, що Іскра отримав шість батогів на одному допиті, десять – на наступному, чимало разів було бито кнутом Святайла, Яценка, сотника Кованька та інших (у «справі Кочубея» проходило шістнадцять чоловік, щоправда, половину складали особисті слуги Кочубея та Іскри). Сам Кочубей, з огляду на свій поважний вік і «готовність співпрацювати зі слідством», отримав найменше (три, а згодом ще п'ять) ударів, після чого заявив про те, що свідчення, викладені ним в доносі, є цілком фальшивими, а мотивами для його написання стала особиста ворожнеча до гетьмана. Але це не врятувало ні самого генерального суддю, ні його спільників. Головкін та Шафіров писали цареві про цілковите зізнання донощиків, але Петро І наказав піддати заарештованих повторному допиту. Після того, як нещасні донощики знову підтвердили свої останні свідчення, їм було оголошено вирок – смертна кара для Кочубея та Іскри, різні терміни ув'язнення для решти. Вирок мотивувався умовами воєнного часу і небезпечною військово-політичною ситуацією, за якої донощики «намагалися, вочевидь, з подачі шведської чи польської розвідки, дискредитувати вірного царю гетьмана Мазепу». Особисто царя донощики так і не побачили.

Петро наказав здійснити страту в Україні, для того, аби залякати потенційних ворогів. Страту мав організувати гетьман. Ми не знаємо, чи зустрічалися востаннє Іван Степанович і його колишній генеральний суддя. Якщо так – то мала бути дуже сумна зустріч. Ясно одне – пушкінська сцена з похмурим «катом» Орликом, що кричить змученому допитами Кочубеєві «еще признанья пан гетман требует!» не має нічого спільного з реальністю, так само як і фамільні розповіді Кочубеїв про те, що в Україні Кочубея знову катували за наказом Мазепи, який хотів насолодитися муками свого ворога і випитати в нього місцезнаходження схованих скарбів. Насправді, Іван Степанович відмовився заарештувати і видати російському правосуддю миргородського полковника Данила Апостола, замішаного у «справі Кочубея», заарештувавши лише кількох родичів Кочубея та Іскри (згодом їх було відпущено). Конфіскувавши рангові маєтки Кочубея, гетьман передав