Читати книгу - "Нарис загальної історії"

місто, що не є полісом. Це — беззаперечне місто. Воно є містом у фактичному сенсі, має вигляд щільного скупчення жителів, зазвичай обмежене захисним муром. Оселя за своїм принципом — це певна кількість житлових приміщень, розташованих навколо порожнього простору, а назовні вона виходить глухою стіною. Порожній простір — це внутрішній двір, розміри якого можна міняти і де можна здійснювати будь-які облаштування. Зовнішній простір — це вулиця у формі простого ходу сполучення. Така міська схема різко контрастує з іншим можливим варіантом, коли оселя будується навколо чимось зайнятого місця, виходить і відкривається назовні, а її центральне місце — публічна площа, оточена громадськими цивільними й релігійними будівлями. Це теж місто в соціальному розумінні, тому що воно населене не хліборобами або принаймні рільництво не основне заняття більшості мешканців. Така схема не придатна для дуже ранніх епох, коли населені пункти, які мають уже міський вигляд, займали рільники. У соціальному плані місто — це насамперед місце перебування соціальної еліти, усіх тих, хто посідають політичні, релігійні та економічні посади. Ця перевага діє в обох напрямках: місто приймає до себе еліту, а еліта мешкає в місті. Такий тісний союз відбивається в трьох головних пам’ятках міста: палаці, храмі й ринку, які фактично наявні та виконують соціальні функції. Міський народ складається з ремісників, дрібних торгівців, слуг, охоронців, усіх тих, хто прямо чи непрямо забезпечує функціонування трьох головних інституцій.

Урешті-решт, це також і місто в економічному розумінні, принаймні в домодерному економічному сенсі слова. Місто є місцем проживання феодалів, які не живуть при своїх землях, а також і місцем, де вони витрачають ренту, одержувану від землі. Власне, земля належить не тим, хто її обробляє, а політичній владі, духовенству та купцям. Хлібороби є орендарями, але їм залишається не половина їхнього продукту, а лише п’ята частина. Орендарі, які постійно перебувають на межі виживання, нездатні заощаджувати кошти, вкладати їх та впроваджувати які-небудь новації. Таке хліборобство може прогресувати технічно й економічно тільки за рахунок інвестицій із боку тих, хто володіють достатніми капіталами. Оскільки, з огляду на кліматичні умови, найвигідніше вкладати кошти в збирання, подачу, розподіл води, у дренаж, а ці гідротехнічні роботи потребують значних коштів, капітал, у принципі, може надходити тільки від політичної влади. Цей спосіб створення гідротехнічної інфраструктури за ініціативою та за фінансування державними органами різко контрастує з китайською системою, де цим опікуються еліта та місцеві об’єднання. Землевласники не живуть на селі, а задовольняються одержанням орендної плати. Це — суто рантьє й у жодному разі не сільськогосподарські підприємці. Така поведінка має своє правове й економічне обґрунтування. Земля — це власність, а права власності можна передавати та ділити. З часом це призводить до надзвичайного розпорошення власності. Коли таке розпорошення досягнуте, воно прагне увічнитися, бо це — певна перешкода будь-яким конфіскаціям, адже довелося б експропріювати надто багато людей, кожен з яких володіє надто малою площею. Економічний результат при цьому такий, що землевласники теж не мають змоги інвестувати та й не зацікавлені в цьому.

Така структурна неспроможність інвестувати в сільське господарство ще раз підкреслює роль політичної влади в цій царині. Месопотамія не була місцем, в якому виринули неолітичні зміни. Вони відбувалися протягом тисячоліть на рельєфах периферії. Долини та міжріччя Тигру, Євфрату та їхніх приток завойовувалися і трансформувалися набагато пізніше, майже за тих самих часів, коли з’являються перші документальні свідчення про Шумер, Аккад і Вавілонію. Географічні умови — надмірна посушливість, екстремальний і руйнівний водний режим річок, болотисті землі — настільки несприятливі, що їх можна перебороти тільки значними й дорогими роботами зі створення інфраструктури. Потрібно було, щоб економічні, морфологічні та політичні процеси дійшли аж до князівства й царства, аби можновладці змогли зібрати потрібні кошти.

Місто, про яке йдеться, з усіх точок зору глибоко відірване від сільської місцевості, яка його оточує, є також і ринком, але ринком дуже особливого типу. Місто не є, як в Європі, ринком для села, соціальним простором, де хлібороби продають свої надлишки від рільництва та продукти своєї праці в міжсезоння. Це насамперед ринок для міщан, не тільки для мешканців цього міста, а й для міщан узагалі, тобто для верств соціальної еліти всюди, де її можна досягти. Призначення міського ринку полягає в тому, щоб бути проміжним пунктом у набагато ширшій торговій мережі. Залежно від свого розташування та величини, місто входить у мережу торгівлі на більшу або меншу відстань. Цей статус відбиває і підкреслює характер міста як оази, але оази караванної. У місті стан і значення великих купців прямо залежить від становища та важливості міста, до якого вони належать. А оскільки ієрархія міст своєю чергою також залежить від майже виключно політичних чинників, таких як сфера впливу палацу (правителя) та економічний потенціал його ареалу домінування, то висновок цілком очевидний: торгова діяльність прямо залежить від успіху зброї та від поширення політичної могутності. Вінець цього висновку — запопадливість ринку перед палацом.

Місто Передньої Азії — це не поселення-держава під жодним кутом зору. Різниця між ними починається вже з розміру. Поселення може бути малесеньким і ніколи не буває величезним, тоді як місто може стати гігантським і вражати домодерну уяву. Вавілон, Дамаск, Багдад, Стамбул викликали захоплення століттями й тисячоліттями. Ясна річ, більшість міст маленькі ба навіть малесенькі, але ця малість — результат і фактичний стан, а не структурна вимога, як у випадку з полісами. Поліс прагне до однорідності та стирання границь між міщанами й селянами: ці відмінності, які мають свої слушні соціальні й культурні підстави, не мають жодного морфологічного і політичного обґрунтування. Тут же, навпаки, селян зневажають і експлуатують міщани; ті й ті мешкають у двох різних світах. Важливішим з морфологічної точки зору є контраст між політичним суверенітетом полісу і міста, яке може бути столицею політії, але може так само бути й частиною політії, столиця якої знаходиться в іншому місці. Місто не має політичного статусу як таке, він визначається для нього можновладцями ззовні. І навпаки, будь-яке місто може отримати політичний статус столиці від якоїсь сили. Оскільки владі притаманно мати багато ступенів, а кожному ступеневі відповідає політія певних розмірів, то можна припустити, що кожне місто Передньої Азії є фактичною або ймовірною столицею громади, князівства, царства чи імперії.

Поліс сприяє в односторонньому порядку демократичному режимові в його аристократичному, а надто олігархічному варіанті.