Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

— Планета населена! — прокричав Самк.

Філітт відвів погляд від пекла на оглядових екранах і поглянув на майора. Вирячивши очі, він здавався явно оторопілим. — Ми це знаємо. Примітивні форми життя! — огризнувся Філітт. Чому Самк гаяв його час?

Люди вмирали на цьому кораблі, на інших сотнях кораблів флоту…

— Ні, командувачу, — відповів Самк, поквапом вимовляючи слова, — там розумні істоти!

Філітт витріщився на нього. Такого не могло бути. Планета була ненаселена. Вона мусила бути ненаселеною.

«Мусиш помовчати, Самку», — несамовито понеслися його думки, — «я не в змозі це чути. Не зараз».

Але Самк наполягав:

— Я виявив складну мову й потужну мозкову енергію.

Ці слова збудили в Філіттові волю до дій. Широко ступаючи, він підійшов до майора і здер з нього бейдж. Датчик відразу припинив роботу.

— Майоре Самк, — прогарчав він крізь зімкнуті зуби, — історія йде вперед. Ані ви, ані купка дикунів не можете стати на її шляху!

Проте Самк явно саме це й намагався зробити.

— Командувачу, це — розвинута раса розумних істот. Вибачте, що наполягаю, але їхня ДНК довша за нашу.

— Отже, наша перемога буде вдвічі величніша.

Командувач повернувся на свою позицію. Він не вагався. Він дивився на екран і бачив, як кораблі приймають на себе вогонь і розлітаються на дрібні кавалки. Командувач натиснув кнопку, що вивільнила апокаліпсис.

З холодним задоволенням і почуттям справедливої помсти він спостерігав за тим, як велетенський флагман армії противника було підбито, він втратив контроль, закрутився спіраллю і врізався в М’юль. Лише легкий напад каяття відчув він, коли вибух огорнув планету і розколов на шматки її блакитно-зелену кулю.

Планета була красива, так… але ж на війні завжди бувають жертви.

Його виштовхнув зі спогадів холодний різкий чоловічий голос.

— Отож, коли ви дізналися, що мешканці М’юля, які вижили, тепер живуть у самому серці «Альфи», ви, замість того, щоб визнати наслідки власної помилки, вирішили знищити будь-які її сліди? Еге?

І знову, бачачи у спогадах, як Перлини виходять із-за своєї стіни, він почув власний голос: «Мені не потрібно, щоби хтось вижив. Знищте їх усіх!»

І молодий капітан так само загинув. Голосів, які могли б свідчити проти нього, не залишилося. Оці К-Трони були кращими за людей. Жодних прихильностей, жодної ідеології, жодних суджень. Лише програма та її виконання. Просто й чисто.

— А ще ви знищили всі докази, які мав проти вас майор Самк.

Ні, цього бачити він вже не хотів. Але ці слова пролунали, і ті непрохані образи з’явилися, і він не мав сил загнати їх назад, у ту безпечну темряву, де вони жили останній рік.

Він розблокував замок на дверях до кабінету майора Самка й тихо, дуже тихо увійшов. Перед тим, як це зробити, він кинув миттєвий погляд на екран і пересвідчився: Самк дійсно друкував доповідь про те, що сталося у просторі над планетою М’юль.

Це означало ганьбу.

Філітт підняв зброю, приставив ствол до Самкового карка й натиснув на спусковий гачок.

— То був єдиний вихід! — випалив Філітт. Слова зірвалися з його вуст, слова виправдання, які, він сподівався, йому не доведеться ніколи вимовляти. Він несамовито дивився на двох агентів, чиї обличчя були немовби витесані з каменя.

— Хіба ви не розумієте? — благав він. — Якби помилку такого масштабу було визнано, наслідком були б величезні збитки й вимоги до нашого уряду щодо компенсації. Наша економіка після такого взагалі б не одужала!

Але ті обличчя зробилися твердішими, немов обличчя невблаганних суддів. Вони навмисно не хотіли розуміти. У відчаї він підвищив голос.

— За мить ми б утратили наше панування, наше лідерство. На нас наклали б неминучі санкції, і можу цілком закластися, що нас вигнали б з «Альфи», уявіть собі, зі станції, яку ми самі створили, чорт його бери, і позбавили б доступу до найбільшого ринку знань та інформації у всій галактиці. Саме такої долі ви бажали б для ваших співгромадян?

Філітт перевів погляд з Валеріана на Лорелін, але й на її обличчі він не знайшов симпатії.

На Перлин він дивитися й не насмілювався. Він не міг дозволити собі вважати їх чимось іншим, ніж перешкодою на шляху людства.

— Хіба ні? — наполягав він. З його рота бризкала слина. — Довести їх до занепаду й деградації? Відкинути їх у розвитку на тисячу років? Рада визнала за доцільне захистити наших співгромадян — бо то є найважливіший пріоритет. Хіба це не є її обов’язок?

Він із силою гупнув себе кулаком у груди й казав далі:

— І хіба то не є мій обов’язок? Та й ваш? Чи не так, панове агенти? Чи ви хотіли б, щоб ми зруйнували власну економіку задля купки… — він обернувся до імператора, дивлячись на нього поглядом, в якому змішалися огида й образа, не в змозі підібрати слів.

— Дикунів, — підказала йому Лорелін.

Філітт різко обернувся до неї.

— Сержанте, ви перебуваєте цілковито підо впливом цієї істоти! Не вносьте плутанини! Він є загроза, наш ворог!

Навдивовижу спокійний імператор підійшов до командувача й поклав вказівного пальця тому на груди.

— Ваш найлютіший ворог — це ви самі, командувачу, — співчутливо сказав він, — допоки ви не примиритеся з вашим минулим, вам не бачити майбутнього.

Командувач відсахнувся, приголомшений словами імператора. Ні, він помиляється. Він має помилятись. Єдиний спосіб гарантувати безпеку для людства й безпеку для себе самого полягав у ліквідації проблеми саме зараз. Це ще було можливим. Він це майже зробив. Він майже стер їх із пам’яті Всесвіту.

І навіть зараз він ще міг це зробити.

— Майоре, — гарикнув Філітт, — я наказую вам заарештувати цього чоловіка. Ви мене чуєте?

— Ми можемо на