Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

– Ви впевнені в цьому, міс Рендольф? – запитав Галахер. Цього разу його питання прозвучало без ірландського акценту. – Бо я з вашим братом вважаємо – і на це є причини, – що деякі індіанці, які видають бойовий клич, вже недалеко від Свон.

– Міс Рендольф? – засміялася сестра. – Де це ви навчилися так шанобливо звертатися до дівчат, містере Галахер? Це дуже довге звертання – відразу вид но, що ви привезли його здалеку. Раніше я була для вас «Вірджинією» або навіть просто «Джині», за що я могла навіть на вас розсердитися, «містере» Галахер. І розсердилася б, якби ви не перестали мене так називати. Що ж сталося? Адже з вами, «містере» Галахер, ми не бачилися тільки три місяці, а з Джорджем усього два. І ось ви обидва знову тут. Один промовляє фрази урочисто, наче Солон[60], а другий висловлюється так розважливо, наче Сократ[61]. Мабуть, після наступного від’їзду і Джордж називатиме мене «міс Рендольф». Може, у вас так прийнято у форту? Що ж, хлопці, – додала вона, різко вдаривши хлистом по перилах веранди, – давайте начистоту! Прошу пояснити причини цього дивного «перетворення». А інакше, присягаюсь, не дам вам і крихти їжі!

Гадаю, варто кілька слів сказати про стосунки між Вірджинією і Галахером. Він давно знав матір і сестру – вони зустрічалися під час подорожі на північ. Вірджинія і мій товариш так заприятелювали, що навіть стали називати одне одного на ім’я. Ось тому сестра вважає, що «міс Рендольф» звучить занадто офіційно. Однак я здогадувався, чому Галахер так звернувся до неї. Якийсь час, на початку їхнього знайомства, мені здавалося, що Галахер закоханий у Вірджинію, але потім я відкинув цю думку. Вони не поводилися, як закохані. Їхні стосунки були надто дружніми, аби можна було в них запідозрити кохання. Зазвичай вони теревенили про різні дрібниці, сміялися, читали веселі книжки, давали один одному смішні прізвиська, придумували різні витівки; вони рідко бували серйозні, коли зустрічалися. Усе це так не збігалося з моїм уявленням про те, як поводяться закохані, – бо сам я поводився б інакше, – що я відмовився від своїх підозр і став дивитися на них не як на закоханих, а як на звичайних друзів. Ще одна обставина зміцнювала мене в цьому переконанні. Я помітив, що моя сестра за відсутності Галахера втрачала ту легковажну веселість, якою вона вирізнялася в дитинстві. Та варто було йому з’явитися, як з нею відбувалася раптова зміна, і вона миттєво налаштовувалася знову на безтурботний лад. Я собі так думав: «Закохані так не поводяться. Якщо сестра і закохана, то не в Галахера. Ні, не він обранець її серця! А гра, яку вони ведуть, – просто дружні стосунки. У їх прихильності немає й іскри справжнього кохання».

Підозра, що виникла в Галахера, вочевидь, засмутила його. Але він страждав не від ревнощів, а як вірний і відданий друг зі співчуття до мене. Тому-то так і звернувся до моєї сестри. Не дивно, що вона помітила це і зажадала пояснень.

– Ну ж бо, хутко! – суворо повторила вона, збиваючи хлистом виноградне листя. – Ви жартуєте чи серйозно? Говоріть, не криючись, бо, присягаюся, залишу вас обох без обіду! Я сама збігаю на кухню і скасую його.

Її манера висловлюватися і кумедні погрози змусили Галахера розсміятися, хоча настрій у нього був кепський. Та цього разу він сміявся не так весело і щиро, як зазвичай. Я теж мимоволі всміхнувся і, вважаючи, що не варто відкривати всі свої карти, пробурмотів щось на кшталт пояснення – не вельми годящий час для відвертої розмови.

– Ну ж бо, сестричко, – сказав я, – ми дуже втомилися і занадто голодні, щоб веселитися. Подумай лишень, який довгий шлях ми подолали під пекучим сонцем! У нас не було і ріски в роті відтоді, як виїхали з форту. А поснідали ми так собі – кукурудзяні коржі, шматок свинини і кава. О Вірджиніє, мені так хочеться поласувати курчатами і тістечками, які готує наша стара куховарка, тітонька Шеба! Прошу тебе, дозволь нам пообідати, і потім ти побачиш, що ми станемо геть іншими. Ми обидва будемо веселими, як два зайчики.

Задоволена цим поясненням або вдавши, що вона задоволена, Вірджинія обіцяла погодувати нас і, весело сміючись, пішла перевдягатися до обіду.

А ми з Галахером теж пішли до себе. Під час обіду і після нього я доклав усіх зусиль, щоб здаватися веселим і задоволеним. Я бачив, що Галахер теж намагається звеселитися. Можливо, нам вдалося обдурити матір, але не Вірджинію. Я помітив, що вона в чомусь підозрює і мене, і Галахера. Вона вирішила, що ми від неї щось приховуємо, і, щоб дошкулити нам, стала розмовляти з нами ображеним тоном.

Так само минув і наступний день. Галахер, сестра і я спілкувалися одне з одним стримано. Я нічого не розповів Галахеру, тим самим давши йому можливість самому будувати всілякі здогади. Він був справжнім джентльменом і навіть не натякнув, що поділяє мої побоювання. Я думав вилити перед ним душу і просити дружньої ради, але тільки тоді, коли Вірджинія сама мені у всьому зізнається. Я чекав слушної нагоди, щоб зажадати від сестри пояснень. Кілька разів мені вдавалося залишитися з нею наодинці, але я все не наважувався викликати її на відвертість. Однак я усвідомлював, що як брат і єдиний чоловік у домі зобов’язаний зберігати честь родини. Поки ж я ухилявся від виконання цього батьківського обов’язку – частково з делікатності, а почасти тому, що боявся дізнатися правду. Я чудово розумів, що між сестрою та індіанським вождем встановилися особливі стосунки, що, цілком імовірно, вони тривали давно, що вони таємно зустрічалися і не раз. Але до чого все це могло призвести? Як моя бідолашна сестра вже встигла скомпрометувати себе? Ось на ці прокляті питання я і боявся отримати відповідь. Я сподівався, що сестра скаже мені всю правду. Вона дуже гордовита, тож примусом від неї нічого не доможешся. Якщо тиснути на неї, то вона могла упертися і нічого не розповісти. Взагалі Вірджинія мало що успадкувала від батька, вона