Читати книгу - "Пан Халявський"

— А де ж ви спинитеся, барин? — спитав візник, спинившись серед вулиці.

— У Івана Йвановича, — сказав я спокійно, розглядаючи у вікно берлина чудові будинки на вулиці.

— Та в якого саме? Тут їх не одна тисяча.

— Ну, коли не знаєш, спитай: де будинок Івана Йвановича, приятеля мого Івана Опанасовича?

— Ні, барин! — сказав візник. — Вже я розпитувати не піду від коней, а нехай ваш хохол ходить по дворах та дізнається. Мені не хочеться, щоб мене за дурня брали, та ще де? В Пітері.

Пішов Кузьма, питав усіх стрічних, навідувався по дворах — нема Івана Йвановича. Вся біда від того сталася, що я набув те місце, де його будинок, і як його фамілія, а записку спересердя розірвав. Обійшов Кузьма декілька вулиць; є будинки, і ні одного Івана Йвановича, а все такі Івани Йвановичі, що не знають жодного Івана Опанасовича. Що тут діяти? А вже ніч надворі. Візник, побачивши, що не відшукаємо скоро, кого нам треба, сказав, що він нас повезе, куди сам знає.

— А куди ж се? — спитав Кузьма. — Може, до якогось туляка? — В понятті Кузьми туляк і шахрай було однакове: так вразив його случай у Тулі.

— Ні, — сказав візник, — повезу вас у «Лондон».

— Куди нам в отаку далечінь? — скрикнув я, бачачи, що вже смеркалося, бо знав, по складаних ножичках, що написаний на них Лондон — місто чуже й не в нашій державі: так чи можна ж пускатися до нього проти ночі?

— Та ні, барине. Там трактир прехороший, туди всі господа в'їжджають, — сказав візник і, не слухаючи моїх розпитувань, поїхав, куди хотів.

Увесь час, поки ми їхали, я міркував: «Сих людей не збагнеш: у них Санкт-Петербург і Петербург — одне й те ж; трактир і місто Лондон — теж однаково. Чи не там, може, й ножички роблять?..»

А Кузьма, йдучи пішки поряд берлину, заглядаючи у вікно, все торочив мені: «Бережіться, паничу, найбільше від усього, щоб у сьому місті не попасти в руки туляка».

— Не бійся, Кузьмо! Не на таких наскочили. Кінець кінцем дотарабанилися ми й до «Лондона». Ну що ж? Будинок як і всякий інший будинок. Дали нам кімнату; сказали, скільки за неї на добу, почім обід, вечеря, вино та все, все, навіть воду поставлено було в ціні. «Хитре місто! Любить гроші!» — сказав я Кузьмі; і він мені відповідав: «Чи ти ба!»

— Наперед кажуть, що нічого дурно не дають, а все за гроші, — сказав я. — Хитре, хитре місто: любить гроші!

Зате ж і обід нам дали — такий смачний, що язика з ним проковтнути можна! Досить вам сказати, що я й Кузьма не могли всього з'їсти. Хоч-не-хоч, а зайве платиш, бо багато всього.

Одпочивши добряче, я, вбравшись пристойніше, наказав найняти коні в мій берлин і поїхав оглядати місто. Я зміркував, що треба надивитися на все, а потім уже, відшукавши мого Горба-Маявецького, взятися за справи. Я наказав знайти такого візника, котрий би знав усі вулиці й повозив би мене по них. Кузьма став позад берлина в новій куртці з синього фабричного сукна з великими білими ґудзиками; шаровари білі, з фландського полотна, широкі, й сам Кузьма червоним поясом підперезався. На голові шапка-бирка, висока, сіра, з червоним верхом; вуса довгі, грубі; на голові волосся підстрижене кружальцем. Кузьма бачив отак убраних лакеїв у одного поміщика поблизу Переяслава, і йому дуже подобалося, а тому й собі замовив усе таке ж саме. Тепер він у сьому вбранні трясся за берлином, де сидів я, так само вичепурений. Я забув вам сказати, що в той час у наших місцях усе вже з козацького перебралося в німецьке, а тому й на мені був німецький, цегляного кольору, каптан, з двадцятьма чотирма ґудзиками; на кожному з них була намальована красуня, кожна осібно чарівна й кожна — чудо краси. О! Я таки зміркував, що їду до столиці. Вбравшись отак чепурно, я поїхав, розвалившись у моєму берлині. Берлин же мій був чудовий і зроблено його, з нагоди матінчиного одруження, в Батурині за фасоном старовинного берлина його ясновельможності пана гетьмана; і оздоблення було чудове, з золоченими скрізь шишечками, коронками тощо, правда, вже позатираними; та видати, що се була річ. Так ось, без сорома казка: під час мого перебування в Петербурзі я і подібного чогось до мого берлину нічого не бачив. Не знаю, після мого від'їзду, може, й з'явилися, сперечатись не хочу. Не дивина, коли хто й наслідуватиме мене!

Не можу промовчати, як миттю все місто дізналося про мій приїзд. Або чиновник, що записав приїзд мій, оповістив жителів, або ті, що бачили, коли я в'їздив, дізналися про моє перебування — тільки все місто посунуло до мене. Прийшли перукмахери стригти, розчісувати мене; пропонували модні перуки з пуклями, вержетами, приплетеними косами; цирульники пропонували свою вправність голити, кравці — шити одяг; шевці принесли чоботи; понаносили продуктів на продаж: вакси, різного мила, пахощів усяких, шуб, дощовиків, годинників, книжок, олівців, нот і… ото сміху було!.. вставних зубів, запевняючи мене, що сі зуби дуже легко вставити і ніхто не відрізнить їх від справжніх; що тут, у Санкт-Петербурзі, рідко в кого є власні зуби, а все фальшиві, подібно до того, як і волосся на головах… «Чудне місто! — подумав я. — Як його уважніше роздивитись, так, може, й багато фальшивого знайдеш…» Ніде правди діти: псі майстри, які були в місті, всі прийшли прислужитися мені, прочувши, — так казали вони всі, приходячи, — про мій смак, що я знаюся на прекрасному й люблю вишукано вбиратися. Відкіля вони про се дізналися?