Читати книгу - "Брама"

— Здається, я не хочу щоб ти ставився до мене як до дитини, — кажу я приглушеним голосом через те, що притулився до рушників.

— Відпружся, Роббі. Все гаразд.

— Негаразд.

Зіґфрід робить паузу, а потім нагадує:

— Ти збирався розповісти мені про свій сон.

— Фу!

— Перепрошую, Роббі?

— Я маю на увазі, що не бажаю говорити про це, Зіґфріде, — швидко відповідаю я, підіймаючи голову від рушників. — Але також мушу робити те, що ти хочеш. Там було щось про Сильвію.

— Щось, Роббі?

— Ну, вона не скидалася сама на себе. Більше нагадувала якусь старшу жінку, не знаю. Насправді я вже багато років не думав про Сильвію. Ми були дітьми…

— Будь ласка, кажи далі, Роббі, — мовив Зіґфрід через хвильку.

Я обійняв його, цілком задоволено позираючи на стіну, де висіли циркові плакати з тваринами і клоунами. Ця кімната зов­сім не скидається на спальню з мого дитинства, але Зіґфрід уже чимало знає про мене. Немає причини нагадувати йому про це.

— Що ж у тому сні, Роббі?

— Мені наснилося, що ми працюємо на шахтах. То були не харчові шахти. Це було схоже на інтер’єр п’ятимісного корабля — знаєш, як у Брамі? Сильвія стояла у тунелі, який рухався.

— Тунель рухався?

— Так, Зіґфріде, не треба заганяти мене у якісь рамки символізму. Я знаю про вагінальні символи тощо. Якщо я кажу «рухався», то це означає, що тунель поїхав від мене.

Я вагаюсь, а потім розповідаю найважчу частину:

— Відтак тунель закрився й Сильвія потрапила у пастку.

Я встаю.

— Проблема в тому, що насправді цього не могло трапитися, — пояснюю я. — В тунель спускаються лише для того, щоб закласти вибухівку і підірвати сланець, а породу видобувають за допомогою бульдозера. Специфіка роботи Сильвії виключає таку ситуацію.

— Роббі, не думаю, що це має значення.

— Я теж так вважаю. Отже, Сильвія виявилася замкненою у тунелі, який обвалився. Я бачив, як крутилася купа сланцю, але то був не сланець, а щось м’яке, нагадувало клапті паперу. У Сильвії була лопата і вона копала отвір, аби вибратись. Я чекав, поки вона вибереться… але вона не спромоглася.

Зіґфрід, перевтілившись ув іграшкового ведмедика, лежить у мене на руках. Він теплий і приємний. Звичайно, то не він. Насправді його ніде немає, хіба що в штаб-квартирі у Ва­шинґтон-Гайтс, де стоять великі машини. Маю лиш автоматичний пристрій віддаленого доступу в костюмі ведмедика.

— Щось іще було, Роббі?

— Та ні. Навіть якщо й було, вже не в тому сні. Проте… в мене якесь відчуття, наче я вдарив Клару по голові, щоб вона не вибралася, бо боявся, що інша частина тунеля завалиться на мене.

— Що ти маєш на увазі під «відчуттям»?

— Те, що я й сказав. Це не стосується сну, а… не знаю.

Зіґфрід вичікує, а потім випробовує інший підхід.

— Робе, ти помітив, що сказав «Клара», а не «Сильвія»?

— Невже? Дивно. Цікаво, чому так трапилося.

Зіґфрід чекає, а відтак пускає пробну кулю:

— Робе, а що трапилося потім?

— Потім я прокинувся.

Я перевертаюся на спину і дивлюся на стелю. Вона вкрита рель’єфною плиткою з наклеєними блискучими п’ятикут­ними зірками.

— Все, — кажу я. А відтак невимушено додаю: — Зіґфріде, мені цікаво, чим це все закінчиться.

— Не знаю, чи зможу відповісти на це запитання.

— Якби ти міг, — говорю, — я б тебе змусив.

Я досі зберігав той маленький шматок паперу, який мені дала Соня. Він наділяє мене тим рівнем безпеки, який я ціную.

— Гадаю, — твердить він, — чимось та й скінчиться. Маю на увазі, ти про щось думаєш, але не хочеш думати про це. Твій сон пов’язаний із цією думкою.

— Чорт забирай, про Сильвію? Це було так давно.

— Тобто це не відіграє жодної ролі?

— Дідько, Зіґфріде, справді, ти вже допік! — і додаю: — Дивись, я розізлився. Що це означає?

— Робе, а як ти гадаєш, що це означає?

— Якби я знав, не питав би. Мені цікаво: хіба я намагаюся чогось уникнути? Серджуся, бо ти докопуєшся до істини?

— Робе,