Читати книгу - "Багряний рейд"

— Не моє. Від корови.

— У нас щодня така розмова! Для чого ви носите, раз я не можу заплатити зараз?

— Тоді завтра не принесу.

— Та послухайте ви мене! — Агата зірвалася на крик. — Ви ж бачите! Все бачите! Я теж бачу, що чужа тут! Що вам від мене треба! Ви носите молоко не просто так! Ви ж чогось від мене хочете!

— Ти ж знаєш.

— Боже мій! Ну скільки, скільки можна! Мене вже пограбували, мене принизили! Я вчу ваших дітей, а ви готові забрати в мене останнє!

— Не останнє.

— Чому, ну чому ви так упевнені!

— Бо твоєму малому дохтор приписав молочко.

Чим безпорадніше звучав голос Агати, тим жорсткіше відповідала їй тітка Паша.

— Ви мене шантажуєте.

— Усі хочуть жити. Заводь свою корову, Агатко. Барахло збережеш.

Обидві жінки на деякий час замовкли. Максим переступив з ноги на ногу, лаштуючись зручніше.

— Так, — зараз Агата, схоже, опанувала себе. — Тьоть Люб, давайте начистоту. В скільки глечиків молока ви оцінили річ, яка вам сподобалася?

— Це третій.

— Усе?

— Можу приносити ще два дні.

— Нехай. А якщо я не віддам вам те, на що ви претендуєте?

— Заплатиш грішми.

— У мене нема. Знаєте, як зараз платять.

— Тоді віддаси хустку.

— Шаль.

— Га?

— Шаль, Любове Миронівно. Це називається — шаль.

— Мені до сраки, як воно там у тебе називається. Мені буде хустка.

— А як не буде? Ви припустили хоч на секунду, що я отак можу взяти й не віддати вам свою шаль?

— Чого ж. Будеш должна. І молочка малому не дасть ніхто більше. Усе село знатиме, яка ти, вчителько. А тобі з нами тут жити ще. Без мужика, самій. Схочеш завести — наші баби тобі патли вирвуть і баньки видряпають. Самим не стає, не облизуйся на чуже. Ти ж на дільничного нашого око клала. Бач, не вийшло, подружка твоя постаралася швидше, Майка.

Кожна фраза звучала вироком.

— Ваша Майка мені не подружка! — тепер Агата захлиналася обуренням. — І дільничний ваш ні до чого!

— Еге. То він до тебе ходив. То ти до нього чогось бігала. Потім із Майкою якісь сварки. У селі не сховаєшся, люди все бачать! Вона у нас дівка така, давно в Королівці живе. Знаємо, її навіть енкаведе не займа.

— Та що ви там знаєте! Що розумієте!

— Ось і скажи.

Розмова помітно повертала не туди, чіпаючи якісь свіжі рани вчительки Агати. Відчув це не лише Коломієць. Обидві жінки вже схаменулися.

— Купляла б за гроші — не влізла б у борги.

— Ви знову за своє, Любове Миронівно. Тоді не мала, чим платити.

— Зараз теж не маєш.

— Але ви носите.

— Бо ти той раз молоко взяла. І позатой. Дільничному напиши скаргу. Так він же за мене заступиться, не за тебе. Хотів би тобі помогти, так Майка не дозволить. Береш? Усе одно ж винна, дівко.

Максим почув, як голосно й приречено зітхнула Агата.

— Давайте. Зараз переллю. Шаль, шановна, коштує дорожче, ніж три глечики молока. Навіть дорожче за п’ять. Ви будете носити мені молоко щоранку ще тиждень. Потім віддам те, що просите. Або гроші. Вас влаштовує?

— Забагато.

— Замало за річ ручної роботи. Чиста вовна, вологодське мереживо. Я вмію зберігати, тому міль не поточила ні краплі. Такої ви не знайдете ніде. Навіть у Києві, на чорному ринку. Там ще за німців люди віддали, хто що мав. Ви можете отримати її за десять глечиків молока. Знайомі актриси мене б засміяли.

— Тому ти й не зміняла її своїм артисткам, — легко відповіла тітка Люба. — Хай уже, погубить мене моя доброта. Домовилися. Тільки гляди, Агато. Обіцяла. У разі чого я…

— Лякана вже, — різко перервала Агата. — Війна далеко, а всі кругом одне одного страшать. Стійте тут, винесу глечика. У мене там дитина ще спить.

Рипнули двері. За короткий час — знову.

Потім тітка Люба з’явилася в полі зору, вийшла з двору, пішла, не озираючись, швидко зникла з очей.

Двері тим часом знову рипнули.

Почекавши ще кілька хвилин,