Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

12 листопада командарм для скорочення фронту армії та для зайняття кращих позицій відводить середню і праву групи на лінію Нова Ушиця-Ялтушків, а разом з тим він зосереджує ударну групу в районі Волковинці в складі 2-ї української дивізії та частин російської армії генерала Перемикіна для удару в напрямку на Бар.

Наші дивізії виявляли надзвичайну упертість і боронили кожний клаптик рідної землі, але голими руками… "Набоїв! Набоїв!" – просили частини. Бойова ситуація вже складалася на користь Червоної Армії. Дні існування Української Армії були лічені. Сталося так, як і передбачалося, однак розв'язка наблизилася скоріше тому, що ворог 10 листопада випередив нас своїм наступом та перебрав ініціативу в свої руки. Українська Армія була дуже міцною в наступі і слабкою в обороні з причини нечисленності її складу при довжелезному фронті і без амуніції.

Подальша боротьба призвела б за таких умов і засобів до фізичного знищення найкращих патріотів України, з яких складалась Армія. 20 листопада за наказом командарма армія з боєм відійшла в район Волочнська, з тим щоб на цьому плацдармі дати останній бій, перед тим як перейти на територію Польщі.

21 листопада ворог розпочав атаку волочиського плацдарму. Рештки армії уперто трималися, відбиваючи всі атаки. В цей час на територію Польщі за Збруч переходили обози, майно, установи. О 17 годині, віддавши останній салют рідній землі останніми набоями, зналася з позиції артилерія, а за нею розпочала відступ і переправу кіннота. У темряві на обрії під шрапнельним вогнем ще маячили наші кінні стежі. На залізниці чути було вибухи – то кінчали своє славне життя наші бронепотяги.

21 листопада о 18 годині Українська Армія покинула рідний терен разом із своїм Урядом.

Згідно з умовами договору, заключеного між Українським та Польським Урядами, Українська Армія мусила здати зброю, коней та все військове майно. Трагічним був той час. Старшини й козаки мусили розлучитися зі зброєю, яку вони тримали в своїх руках з 1917 року, з якою билися за волю України. Ще важче було пережити козакові розлуку з конем, із своїм вірним бойовим товаришем. Загартовані в боях козаки плакали, цілували своїх коней, передаючи їх в чужі руки.

Через кілька днів рештки Української Армії, зберігаючи внутрішню організацію, було відправлено до концентраційних таборів у різних кутках Польщі.

За короткий час вояки перебороли важкі моральні переживання, відпочили фізично й, не гаючи часу, приступили з повною вірою у здійснення національних мрій до удосконалення своїх знань — розпочали військовий вишкіл, наладили культурно-освітню роботу. У таборах розпочалася жвава праця й очікування того часу, коли вояків знову буде покликано до зброї.

Було засновано військові школи, культурно-освітні курси, відкрито різні майстерні, побудовано церкву, театр, організовано хори, літературні гуртки, видавалися свої газети, журнали, книжки. Частину вояків відправили на працю за межами таборів. Життя в таборах вирувало. Всі вірили, що незабаром вояки знову будуть покликані до боротьби, бо в Україні палахкотіли повстання селян.

З відходом Української Армії на територію Польщі повстанці в Україні ані на хвилю не припиняли своїх дій. Вони часом займали цілі повіти, в яких нищили совєтську адміністрацію й військові частини. Совєтська влада, звільнившись від фронтів, мала в своєму розпорядженні досить військових сил для боротьби з повстанцями. Але коли прийняти до уваги, що управління діями повстанських відділів налагодити було надзвичайно важко, бо вони розпочиналися стихійно в різних місцях, то совєтські війська поодинці легко розбивали повстанців. У 1921 році совєтська влада розпочала свої реформи в Україні; водночас з тим виявилась сильна недостача хліба в Росії. У зв'язку з цим совєтська влада розпочала реквізицію хліба, худоби і птиці в Україні, відбираючи останній шматок хліба від українського селянина. Реквізиції провадилися в жорстокий спосіб. Розстріляно було десятки тисяч селян, цілі села знищено гарматним вогнем, спалено за відмову здачі хліба. В Україні вперше розпочався голод. Населення всіма силами боролось із насильством совєтської влади, присилало делегації до Уряду УНР з проханням про висилку на допомогу повстанцям окремих старшин, а то й цілих відділів. Обминаючи в різний спосіб перешкоди, що їх чинила польська влада, сотні українських вояків з таборів нелегально пішли в Україну. Врешті, Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою, зважаючи на прохання повстанців, постановив вислати в Україну значну бойову групу, що стала зватися Українською Повстанською Армією, яка мусила послужити головним ядром і базою для повстанців, а штаб її мав координувати дії повстанців. Інтерновані старшини й козаки горіли бажанням піти на повстання, тому до цієї групи зголосилося кілька тисяч вояків. З огляду на технічні й політичні обставини до складу групи входило 2000 вояків.

Командування Українською Повстанською Армією доручено було генералу Юркові Тютюнникові, а начальником оперативного штабу призначено генерального штабу полковника Юрка Отмарштайна.

Найбільше труднощів було в справі озброєння людей та у транспортуванні їх на совєтський кордон, бо польська влада чинила перешкоди намірам Українського Уряду. Ці перешкоди тим чи іншим способом врешті пощастило усунути, але сприятливий момент для акцій було втрачено, бо наступила зима при морозі від 15 до 20 ступенів.

На початку листопада 1921 року повстанський відділ згрупувався в лісах на кордоні з Совєтами, на південь від Сарн. Третина групи взагалі не мала жодної зброї, решта мала набої, навіть списи, кількасот ручних гранат. Було озброєно рушницями до 200 вояків при кількох набоях. Половина групи не мала теплого одягу, а на ногах – що попало: шмаття, діряві чоботи, драні черевики. В такому стані цей відділ мусив вирушити в Україну, пробитися через совєтську кордонну