Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 86
Перейти на сторінку:
не пе­ре­да­ла?.. О, се мо­же бу­ти,- я знаю, який він зах­лан­ний на ті гро­ші!.. Але ні, ні, се не мо­же бу­ти! Він ду­має, що ме­не не­ма, він як­би знав, за­раз би ста­рав­ся ме­не заг­на­ти до­до­му, як за­губ­ле­ну ско­ти­ну. Але че­кай со­бі тро­ха! То­ді вер­ну, як ме­ні схо­четься, по­муч­ся тро­ха!»

Бідний Гот­ліб! Він і справ­ді га­дав со­бі, що Гер­ман не зна­ти як му­читься йо­го неп­ри­сут­ніс­тю!

Але дар­ма бу­ло Гот­лі­бо­ві лю­ти­тись і гро­зи­ти,- все те не мог­ло на­пов­ни­ти йо­го ки­ше­ні гріш­ми. Дум­ки йо­го по­во­лі чи по не­во­лі му­си­ли вспо­коїти­ся і пе­рей­ти на дру­гі пред­ме­ти, а імен­но - на пред­мет йо­го лю­бо­ві. Вчо­ра до­пер­ва він діз­нав­ся від слу­ги її батька, кот­ро­го прис­лі­див в не­да­ле­кім шин­ку і з кот­рим при ке­лиш­ку го­ріл­ки зав’язав зна­комст­во, що отець її - ду­же ве­ли­ка ри­ба, один з пер­ших ба­га­чів в Бо­рис­ла­ві і в Дро­го­би­чі, що пе­ред дво­ма лі­та­ми заїхав сю­ди з Від­ня, бу­дує ве­ли­кий і пиш­ний дім, на­зи­вається Ле­он Гам­мерш­ляг, удо­вець, і має тільки од­ну доньку, Фан­ні. До­нь­ка те­пер поїха­ла чо­гось до Льво­ва, але завт­ра має вер­ну­тись. Дів­чи­на ду­же доб­ра, ла­гід­на і лад­на, і отець та­кож ду­же доб­рий па­ни­ще. Опо­ві­дан­ня то­то ду­же вра­ду­ва­ло Гот­лі­ба. «Зна­читься, во­на рів­на ме­ні, мо­же бу­ти моя - му­сить бу­ти моя!» - се бу­ло все, що при­хо­ди­ло йо­му на дум­ку, але й сього бу­ло до­сить, що­би зро­би­ти йо­го щас­ли­вим. З не­те­р­п­ляч­кою до­жи­дав він то­го завт­ра, що­би по­ба­чи­ти її. Зра­зу він ду­мав спра­ви­ти со­бі одіж, від­по­від­ну до йо­го ста­ну, що­би по­ка­за­тись їй в як­най­ко­рис­ні­шім світ­лі. Але тут на­раз прий­шла нес­по­ді­ва­на пе­реш­ко­да - ма­ти не да­ла гро­шей. При­хо­ди­лось зуст­рі­ча­ти її в по­га­нім вуг­лярськім шма­т­ті, кот­ре Гот­лі­бо­ві ні­ко­ли не бу­ло так не­на­вис­не, як імен­но ни­ні.

Скоро світ Гот­ліб узяв у ки­ше­ню тро­хи хлі­ба і по­біг за мі­с­то, аж геть по ко­нець Зад­вір­но­го пе­ред­міс­тя, на стрий­сь­кий гос­ти­нець, кот­рим ма­ла над’їха­ти Фан­ні. За­ліз­ни­ці ще то­ді не бу­ло. Тут, за­сів­ши край до­ро­ги в ті­ні гус­тої ря­би­ни, він встро­мив очі в за­по­ро­ше­ний гос­ти­нець, що пря­мою сі­рою пас­му­гою прос­тяг­ся пе­ред йо­го очи­ма да­ле­ко-да­ле­ко і то­нув в не­ве­лич­кім ліс­ку на уз­гір’ю. Гос­тин­цем во­лок­ли­ся, під­ні­ма­ючи не­ве­лич­кі ту­ма­ни по­ро­ху, жи­дівські буд­ки, на­к­ри­ті ро­го­жею і на­па­ко­ва­ні па­са­жи­ра­ми, му­жицькі дра­би­н­ні во­зи, ху­до­ба, гна­на на торг до Стрия,- але не вид­но бу­ло блис­ку­чо­го по­во­зу, зап­ря­же­но­го па­рою ог­нис­тих гні­да­нів, в кот­рім ма­ла над’їха­ти Фан­ні. Гот­ліб, з упер­тіс­тю ди­ко­го ін­ді­ани­на на му­ках, си­дів під ря­би­ною, встро­мив­ши очі в гос­ти­нець. Вже сон­це геть-геть під­ня­ло­ся і по­ча­ло не­ми­ло­серд­но пек­ти йо­го ко­сим про­мін­ням в ли­це і в ру­ки,- він не чув сього. Лю­ди їха­ли і йшли повз нього ши­ро­ким шля­хом, гу­то­ри­ли, гей­ка­ли, смі­яли­ся та по­зи­ра­ли на вуг­ляр­чу­ка, вдив­ле­но­го в од­ну точ­ку мов бе­зум­ний. Жан­дарм з блис­ку­чим баг­не­том, нап’ятим по­верх лю­фи гве­ра, з пла­щем, зви­не­ним в оба­рі­нок на пле­чах, весь об­ли­тий по­том і при­па­лий по­ро­хом, прой­шов та­кож поуз нього, же­ну­чи пе­ред со­бою за­ку­то­го в лан­цю­ги яко­гось на­пів­го­ло­го, зак­ро­вав­ле­но­го чо­ло­ві­ка; він пильно по­зир­нув на Гот­лі­ба, здвиг­нув пле­чи­ма, сплю­нув і пі­шов да­лі. Гот­ліб ні­чо­го сього не ба­чив.

Аж ось на­раз із да­ле­ко­го ліс­ка, мов чор­на стрі­ла, ви­ле­ті­ла брич­ка і жи­во ко­ти­ла­ся до Дро­го­би­ча. Чим ближ­че во­на наб­ли­жу­ва­ла­ся, тим більше про­яс­ню­ва­ло­ся Гот­лі­бо­ве ли­це. Так, він піз­нав її! Се бу­ла во­на, Фан­ні! Він зір­вав­ся на но­ги з сво­го міс­ця і ско­чив на гос­ти­нець, щоб спі­ши­ти за брич­кою до міс­та, ко­ли во­на з ним по­рів­няється. Ко­ли по­ба­чив ви­раз­но Фан­ні в по­во­зі, ли­це йо­го ці­ле об­ли­ло­ся кро­в’ю, і сер­це за­ча­ло би­ти­ся так жи­во, що йо­му аж дух за­пер­ло в гру­ді. Але й Фан­ні, по­ба­чив­ши йо­го, ма­буть, піз­на­ла то­го са­мо­го вуг­ляр­чу­ка, що так бе­зум­но ки­нув­ся був до її по­во­зу і та­ко­го на­ба­вив її стра­ху. Бе­зум­но від­важ­на, слі­па га­ря­чість ча­сом - а мо­же й зав­сі­ди - по­до­бається жен­щи­нам, на­во­дить їх на дум­ку о слі­пім безг­ра­нич­нім при­в’язан­ні і пос­вя­чен­ні. І ко­ли впе­ред Фан­ні не мог­ла ви­яс­ни­ти со­бі при­чи­ни то­го бе­зум­но­го пос­туп­ка яко­гось бруд­но­го вуг­ляр­чу­ка, то те­пер, по­ба­чив­ши, що він ждав на неї аж за міс­том, на спе­ці і в по­ро­сі, по­ба­чив­ши, як він за­па­ле­нів­ся, уви­дів­ши її, як чем­но і три­вож­но пок­ло­нив­ся їй, мов пе­реп­ро­шу­вав за своє ко­лишнє бе­зумст­во, по­ба­чив­ши все те, во­на по­га­да­ла со­бі: «А що, мо­же, сей пів­го­ло­вок за­ко­хав­ся в мні?» Во­на імен­но ужи­ла в дум­ці наз­ви «пів­го­ло­вок», бо який же ро­зум для яко­го-не­будь обід­ра­но­го вуг­ляр­чу­ка - за­лю­би­ти­ся в оди­нач­ці-доньці та­ко­го ба­га­ча, ки­да­ти­ся і ка­лі­чи­ти­ся о її брич­ку, ви­зи­ра­ти її з до­ро­ги?.. Але про все те їй не бу­ла неп­риємна та­ка бе­зум­но-страс­на лю­бов, і хоть во­на да­ле­ка бу­ла - по­лю­би­ти йо­го за се, але все-та­ки по­чу­ла до нього якусь сим­па­тію, яку мож­на ма­ти для пів­го­лов­ка, для пе­си­ка. «Ану,- по­га­да­ла со­бі,- зач­ну з ним го­во­ри­ти, чо­го він хо­че. До міс­та ще й так да­ле­ко, на гос­ти­н­ці пус­то, ніх­то не по­ба­чить». І во­на ка­за­ла віз­ни­ко­ві їха­ти звільна. Гот­ліб, по­чув­ши той на­каз, аж увесь зат­ряс­ся: він по­чув, що се для нього та­кий згляд, і сей­час по­рів­няв­ся з брич­кою. Фан­ні, по­ба­чив­ши йо­го, від­су­ну­ла ві­кон­це і ви­хи­ли­ла го­ло­ву.

- Чого то­бі тре­ба? - спи­та­ла во­на нес­мі­ло, ви­дя­чи, що Го­т­ліб знов зняв шап­ку і з ви­ра­зом ні­мо­го по­ди­ву наб­ли­жа­ється до неї. Во­на за­го­во­ри­ла польською мо­вою, ду­ма­ючи, що се хрис­ти­янин.

- Хочу на те­бе по­ди­ви­ти­ся! - від­по­вів смі­ло по-жи­дівськи Гот­ліб.

- А хто то­бі ска­зав, що я жи­дів­ка? - спи­та­ла Фан­ні, всміх­нув­шись, та­кож жи­дівською мо­вою.

- Я знаю се.

- То, мо­же, й знаєш, що я за од­на?

- Знаю.

- То, пев­но, знаєш, що то­бі не­доб­ре на ме­не за­див­лю­ва­ти­ся,- ска­за­ла во­на гор­до.

- А чо­му не пи­таєш, що я за один? - ска­зав гор­до Гот­ліб.

- Овва, не тре­ба й пи­та­ти, са­ма одіж ка­же.

- Ні, не ка­же! Бре­ше одіж! А ти спи­тай!

- Ну, хто ж ти та­кий?

- Я та­кий, що ме­ні не заш­ко­дить за­ди­ви­ти­ся на те­бе.

- Хтіла би-м ві­ри­ти, та якось не мо­жу.

- Я те­бе пе­ре­ко­наю. Де мо­жу тя по­ба­чи­ти?

- Коли знаєш, що я за од­на, то, пев­но, й знаєш, де я меш­каю. Там ме­не по­ба­чиш.

І за сим во­на знов за­су­ну­ла ві­кон­це, да­ла знак віз­ни­ко­ві, ко­ні пог­на­ли, за­тур­ко­ті­ла го­рі пе­ред­міс­тям брич­ка, і ту­ман ку­ря­ви зак­рив пе­ред Гот­лі­бо­ви­ми очи­ма чуд­ну по­яву.

«Смішний хло­пак,- ду­ма­ла со­бі Фан­ні,- але пів­го­ло­вок, чи­с­тий пів­го­ло­вок! Що

1 ... 59 60 61 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."