Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

Герман встав з кріс­ла. Риф­ка зра­зу си­ді­ла ог­лу­ше­на ти­ми сло­ва­ми сво­го му­жа. Во­на трем­ті­ла всім ті­лом, їй дух за­пи­ра­ло так, що во­на лед­ве­лед­ве ди­ха­ла, а вкін­ці, ко­ли Гер­ман встав, во­на на­раз роз­ляг­ла­ся страш­ним спаз­ма­тич­ним ре­го­том, кот­рий, мов гро­хіт гро­му, за­лу­нав по ши­ро­ких пус­тих по­ко­ях. По хви­лі і сміх рап­том ур­вав­ся, і Риф­ка греп­ну­лась з кріс­ла і по­ча­ла в страш­них су­до­ро­гах ки­да­ти со­бою по під­ло­зі.

- Господи, розв’яжи ме­не з нею! - про­вор­ко­тів Гер­ман і по­біг до кух­ні, щоб іш­ли слу­ги від­ти­ра­ти па­ню. Сам він не вер­тав­ся вже до по­кою, а, взяв­ши пальто і ка­пе­люх, пі­шов у міс­то по своїм ді­лам. Не по­ра йо­му бу­ло те­пер за­ні­ма­ти­ся до­маш­ні­ми гри­зо­та­ми, ко­ли йо­го но­ві, ве­ли­кі пла­ни чим­раз ближ­че наб­ли­жа­ли­ся до сво­го осу­щен­ня. Ван-Гехт пи­сав до нього з Від­ня, що при­ла­ди для ви­ро­бу це­ре­зи­ни вже го­то­ві і фаб­ри­кант жде тільки від нього звіст­ки, ко­ли й ку­ди їх вис­ла­ти. Гер­ма­но­ві не хо­ті­ло­ся для фаб­ри­ка­ції це­ре­зи­ни бу­ду­ва­ти но­ву фаб­ри­ку, він во­лів в своїй ста­рій об­шир­ній наф­тар­ні ко­ло Дро­го­би­ча відс­ту­пи­ти од­ну часть на но­ву фаб­ри­ка­цію. Тре­ба бу­ло ог­ля­ну­ти міс­це і за­бу­до­ван­ня, кот­рі би від­по­ві­да­ли то­му пла­но­ві, який спи­сав Ван-Гехт,- тре­ба бу­ло ви­по­рож­ню­ва­ти, пе­ре­бу­до­ву­ва­ти, до­му­ро­ву­ва­ти і ви­чи­щу­ва­ти,- і Гер­ман пильно сам над­зи­рав за ро­бо­тою. Аж ось усе вже бу­ло го­то­ве, і він на­пи­сав Ван­-Гех­то­ві, щоб як­мо­га швид­ше прис­лав ма­ши­ни і сам приїздив. Так са­мо чи­ма­ло за­хо­ду бу­ло і з ве­ли­кою «Спіл­кою ви­зис­ку­ван­ня зем­но­го вос­ку», з кот­рою Гер­ман у Від­ні зак­лю­чив конт­ракт на дос­та­чен­ня ве­ли­чез­ної ма­си си­ро­го зем­но­го вос­ку. Прав­да, «Спіл­ка ви­зис­ку­ван­ня» не да­ла ще на карб то­го конт­рак­ту Гер­ма­но­ві ані цен­та і ма­ла зап­ла­ти­ти йо­му все ра­зом аж по дос­та­чен­ні всього вос­ку,- та все-та­ки на карб то­го конт­рак­ту «Спіл­ка» ви­пус­ти­ла вже мно­жест­во ак­цій і ста­ра­ла­ся при по­мо­чі рек­ла­ми виш­рі­бо­ву­ва­ти їх курс чим­раз ви­ще. Ак­ції йшли ду­же доб­ре, і те­пер, в се­ре­ди­ні лі­та, «Спіл­ка» на­ду­ма­лась, що пре­цінь тре­ба щось зро­би­ти в Бо­рис­ла­ві. А на­ду­ма­лась во­на зро­би­ти ось що: за­ло­жи­ти в Дро­го­би­чі ве­ли­ку кон­то­ру, в кот­рій би по­в­но­моч­ні «Спіл­ки» наг­ля­да­ти за конт­рак­та­ми, до­ко­ну­ва­ли вип­лат і ста­ра­ли­ся о но­ві зв’язки і о но­ві дже­ре­ла до­хо­ду для «Спіл­ки». Звіс­на річ, за­ло­жен­ня кон­то­ри, пла­та пов­но­моч­ним і різ­ним уряд­ни­кам - усе те обій­шлось не­де­ше­во і при­най­мні три ра­зи до­рож­че, аніж би мог­ло бу­ло обій­тись при ро­зум­нім ве­ден­ні діл. Але що се зна­чи­ло! «Спіл­ка ви­зис­ку­ван­ня» прий­ня­лась жи­во розт­руб­лю­ва­ти по сві­ту про се своє ді­ло, ве­ли­ча­ючи йо­го, як не зна­ти який под­виг,- і знов ак­ції «Спіл­ки» підс­ко­чи­ли вго­ру. Гер­ман пильно кру­тив­ся ко­ло «Спіл­ки», пильно при­див­ляв­ся всім пос­туп­кам пов­но­моч­них і по­таємно ду­же по­хи­ту­вав го­ло­вою на всю то­ту ро­бо­ту. «Ні, ні,- го­во­рив він сам до се­бе,- дов­го во­ни не ви­дер­жать з та­кою ро­бо­тою! Не­хай со­бі їх ак­ції сто­ять як хо­чуть доб­ре, я їх ку­пу­ва­ти не бу­ду, ані зв’язу­ва­ти­ся з ни­ми не хо­чу! От дур­ни­цю зро­бив, що зак­лю­чив з ни­ми та­кий ве­ли­чез­ний конт­ракт, а за­дат­ку ні­яко­го не взяв. Прав­да, хоч би то­та блис­ку­ча банька і пук­ла пе­ред зре­алі­зо­ван­ням мой­ого конт­рак­ту, то стра­ти для ме­не не бу­де, бо віск все-та­ки у ме­не ос­та­неться. Але, ро­зу­міється, ко­ли б во­ни на­сам­пе­ред ме­ні зап­ла­ти­ли, а від­так пук­ли, то се бу­ло би ліп­ше. Та й то тре­ба со­бі ви­мо­ви­ти ви­раз­но, щоб вип­ла­чу­ва­ли го­то­ви­ми гріш­ми, а не своїми ак­ці­ями!» Гер­ман, зна­читься, ува­жав зго­ри «Спіл­ку ви­зис­ку­ван­ня» предп­риє­м­ст­вом «ду­тим», ошу­канським, хоть не мож­на ска­за­ти, щоб іме­н­но він за­га­дав ошу­ка­ти предп­риємство. Йо­го конт­ракт був ціл­ком чис­тий і ре­альний, і він від са­мо­го приїзду з Від­ня сей­час при­на­ту­жив усі си­ли свой­ого ка­пі­та­лу, що­би пос­та­чи­ти всю ве­ли­чез­ну ма­су вос­ку як­най­швид­ше, пе­ред конт­рак­то­вим тер­мі­ном, бо­ячи­ся, щоб предп­риємство ще до то­го ча­су че­рез не­ро­зум та шах­рай­ст­во своїх ос­но­ва­те­лів і пов­но­моч­них не лоп­ну­ло. Він на­няв май­же три ра­зи більше ро­біт­ни­ків до ям, ніж їх най­мав до­сі, від­но­вив ро­бо­ту в ві­сім­де­ся­ти ямах, в кот­рих до­сі че­рез кілька літ уже не йшла ро­бо­та зад­ля різ­них не­до­гід­нос­тей грун­ту, і справ­ді, ба­га­то з тих від­нов­ле­них ям те­пер оп­рав­да­ло всі дав­ні на­дії. Ро­бо­та йшла пу­да­ми і кош­ту­ва­ла да­ле­ко мен­ше, ніж ін­ших літ, бо го­лод зіг­нав те­пер да­ле­ко більше лю­дей на пан­щи­ну до Бо­рис­ла­ва, го­лод же і під­га­няв їх до ро­бо­ти не­ми­ло­серд­но, а Гер­ман пильно і пра­вильно зни­жу­вав та зни­жу­вав ро­біт­ницьку пла­ту, не дба­ючи на кри­ки, сльози і прок­лят­тя. Ро­бо­та йшла пу­да­ми, ма­га­зи­ни Гер­ма­но­ві на­пов­ню­ва­ли­ся ве­ли­ки­ми бри­ла­ми вос­ку, і Гер­ман трем­тів з не­терп­ляч­ки, чи ско­ро бу­де їх пов­не, конт­рак­том оз­на­че­не чис­ло. То­ді «Спіл­ка» бу­де му­си­ла за­раз пе­ре­ня­ти віск на се­бе, йо­му від­ра­зу впов­ні вип­ла­ти­ти всі гро­ші, а від­так,- ду­мав Гер­ман,- не­хай со­бі й го­ло­ву зло­мить!

А між тим, по­ки Гер­ман ук­ла­дав свої пла­ни та тур­бу­вав­ся про улад­жен­ня фаб­ри­ки це­ре­зи­ни, по­ки служни­ці в йо­го до­мі від­ти­ра­ли Риф­ку, що ки­да­ла­ся і роз­би­ва­ла­ся по під­ло­зі в страш­них су­до­ро­гах,- Гот­ліб, в бруд­ній вуг­лярській сороч­ці,- весь об­мур­за­ний, ждав не­тер­пе­ли­во в ма­ленькій і бруд­ній вуг­лярській цю­пі на при­хід ко­ми­нар­чу­ка з гріш­ми. З тим ко­ми­нар­чу­ком він поз­на­ко­мив­ся по су­сідст­ву і поєднав йо­го, щоб за доб­ру пла­ту пе­ре­но­сив йо­му віс­ті до ма­те­рі і від неї. Ось він увій­шов до ха­ти, і Гот­ліб пок­вап­но обер­нув­ся до нього.

- А що? - спи­тав він.

- Нічо,- від­ка­зав ко­ми­нар­чук.

- Як то ні­чо? Не да­ли?

- Не да­ли,- ка­за­ли: завт­ра бу­де.

- Прокляте завт­ра! - про­вор­ко­тів гнів­но Гот­ліб.- Ме­ні ни­ні тре­ба!

- Що ж ді­яти? Ка­за­ли: не­ма.

З тим ко­ми­нар­чук вий­шов. Гот­ліб, мов біс­ну­ва­тий, за­чав бі­га­ти по ха­ті, роз­ма­ху­ючи ру­ка­ми і вор­ко­тя­чи сам до се­бе ури­ва­ні сло­ва.- Я ту завт­ра маю з нею ба­чи­тись і му­шу ба­чи­тись, а ту ось що! Не­ма! Як сміє не бу­ти! Хі­ба вже і ма­ти суп­ро­тив ме­не, не хо­че да­ти? О, в та­кім ра­зі, в та­кім ра­зі… - і він за­тис­ну­ти­ми ку­ла­ка­ми пог­ро­зив до две­рей. Йо­го нам’єтність, слі­па і бур­ли­ва, як ці­ла йо­го вда­ча, нес­по­ді­ва­но і наг­ло ви­рос­ла до надз­ви­чай­ної сили, і під її про­во­дом він го­тов був зро­би­ти все, що йо­му під­шеп­ну­ла пер­ша-ліп­ша хви­ля, без роз­ва­ги і роз­суд­ку.

«А мо­же,- ду­мав він да­лі,- мо­же, він діз­нав­ся? Мо­же, се йо­го справ­ка… нав­мис­не не дає ма­мі гро­шей, щоб во­на ме­ні