Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

зна­ти чо­му, ба­жа­ло­ся, що­би Гот­ліб узяв со­бі яку-не­будь бід­неньку, ро­бу­чу жи­ді­воч­ку з Ла­ну, та­ку са­му, якою бу­ла во­на, ко­ли пос­ва­тав її Гер­ман. Їй зда­ва­лось, що во­на зне­на­ви­ді­ла б йо­го враз із йо­го жін­кою, ко­ли б то­та жін­ка бу­ла з ба­га­то­го до­му. А між тим з Гот­лі­бо­вих лис­тів вип­ли­ва­ло оче­ви­дяч­ки, що дів­чи­на, кот­ру він упо­до­бав, бу­ла ба­га­та, їзди­ла по­во­за­ми, ма­ла ба­га­то вбра­них слуг, і вже, вже зві­льна по­чи­на­ла в Риф­чи­ній ду­ші за­род­жу­ва­тись про­тив неї якась слі­па і глу­ха не­на­висть.

Але най­гір­шої гри­зо­ти на­ро­би­ли Риф­ці гро­ші. По кількох днях, знов в Гер­ма­но­вій неп­ри­сут­нос­ті, прий­шов ко­ми­нар­чук з кар­точ­кою. В кар­точ­ці бу­ло ко­рот­ко і вуз­ло­ви­то на­пи­са­но ось що:

«Грошей ме­ні тре­ба, ба­га­то гро­шей. Му­шу вбра­ти­ся по-людськи. Во­на завт­ра приїде. Му­шу го­во­ри­ти з нею. Вже знаю чия. Пе­ре­дай­те за­раз хоть сто ринських».

Рифка аж зат­ряс­ла­ся, про­чи­тав­ши ті сло­ва. Знає чия, а не пи­ше, не ска­же їй! І має ж він сер­це ли­ша­ти її в не­пев­нос­ті? А ще сто ринських про­сить,- від­ки во­на озьме сто рин­сь­ких? Гер­ман від кількох днів щось ду­же ку­цо дер­жав її, не да­вав їй до рук ні­яких гро­шей, не ли­шав, як се дав­ні­ше ча­сом лу­ча­ло­ся, ані цен­та в своїй шуф­дя­ді, а все за­ми­кав до ве­ли­кої за­ліз­ної ка­си на три клю­чі, а клю­чі за­би­рав з со­бою. Риф­ка й не помі­ти­ла сього аж до сеї хви­лі. Але те­пер, ко­ли син за­жа­дав у неї та­кої су­ми, а во­на не най­шла у се­бе й цен­та, роз­лю­ти­ла­ся стра­шен­но, ки­да­лась з од­но­го по­кою до дру­го­го, з од­ної шуф­ля­ди до дру­гої, але ні­де не мо­г­ла най­ти ні­чо­го. Во­на го­лос­но кля­ла нех­лан­ни­ка-му­жа, але прок­лят­тя не по­ма­га­ли ні­чо­го, і з кро­ва­вим сер­цем му­си­ла відп­ра­ви­ти ко­ми­нар­чу­ка, ка­жу­чи йо­му, що гро­шей те­пер не має і що не­хай прий­де аж завт­ра. Ко­ми­нар­чук по­хи­тав го­ло­вою і пі­шов. По йо­го від­хо­ді Риф­ка мов бе­зум­на бі­га­ла по по­ко­ях, трі­с­ка­ла меб­ля­ми і на­пов­ню­ва­ла ці­лий дім прок­лят­тя­ми та лай­кою. За тою ро­бо­тою зас­тав її Гер­ман.

- Жінко, а то­бі що та­ко­го? - скрик­нув він, став­ши на по­ро­зі.- Ти вду­рі­ла?

- Вдуріла! - скрик­ну­ла Риф­ка.

- Чого то­бі тре­ба? Чо­го ки­даєшся?

- Грошей тре­ба.

- Грошей? На­що то­бі гро­шей?

- Треба, та й го­ді.

- А ба­га­то?

- Багато. Двіс­та ринських!

Гер­ман ус­міх­нув­ся.

- Та що, зби­раєшся десь за во­ла­ми йти, чи що? - ска­зав він.

- Не пи­тай­ся, а да­вай гро­ші!

- Бе-бе-бе, а від­ки та­кий стро­гий на­каз? У ме­не не­ма гро­шей на роз­дав­ки.

- Нема гро­шей! - скрик­ну­ла Риф­ка і виз­ві­ри­ла­ся на нього.- Ко­му ти се го­во­риш? За­раз да­вай, бо бі­да бу­де! - І во­на з під­ня­ти­ми ку­ла­ка­ми наб­ли­жу­ва­ла­ся до нього. Гер­ман сти­с­нув пле­чи­ма і пос­ту­пив­ся на­зад.

- Вдуріла жін­ка! - про­вор­ко­тів він пів­го­ло­сом.- Да­вай їй гро­ші, а не зна­ти на­що. Ти га­даєш,- ска­зав він до неї спо­кій­ним, пе­ре­ко­ну­ючим го­ло­сом,- що у ме­не гро­ші ле­жать? У ме­не гро­ші в ді­ло йдуть.

- Але ме­ні тре­ба, за­раз, кон­че! - ска­за­ла Риф­ка.

- Нащо? Як то­бі тре­ба що ку­пи­ти, то ска­жи,- возьму на кре­дит, бо го­то­вих гро­шей не маю.

- Не тре­ба ме­ні тво­го кре­ди­ту, а тілько го­то­вих гро­шей! Чуєш!

- Говори до го­ри,- від­ка­зав Гер­ман і, не вда­ючи­ся з нею в дальшу бе­сі­ду, пі­шов пок­вап­но до сво­го ка­бі­не­ту, все ози­ра­ючись на­зад се­бе, чи не бі­жить за ним Риф­ка з під­ня­ти­ми ку­ла­ка­ми. Прий­шов­ши до ка­бі­не­ту, він зра­зу хо­тів за­мк­ну­ти две­рі на ключ, але да­лі на­ду­мав­ся, зна­ючи Риф­чи­ну на­ту­ру, і з лег­ким, таємним ус­мі­хом за­сів ко­ло сво­го пу­льта і по­чав пи­са­ти.

- Я знав, що во­но так бу­де,- го­во­рив він сам до се­бе, все ще таємни­че всмі­ха­ючись.- Але не­хай! Те­пер я не по­дам­ся і при­тис­ну її. По­ба­чи­мо, хто з нас дуж­чий!

По хви­лі, важ­ко ди­шу­чи увій­шла Риф­ка. Ли­це її мі­ни­ло­ся: раз на­ли­ва­ло­ся кров’ю, мов бу­ряк, то знов блід­ло, мов по­лот­но. Очі па­ла­ли га­ряч­ко­вим жа­ром. Во­на сі­ла.

- Скажи ти ме­ні, бо­га ра­ди, чо­го ти хо­чеш від ме­не? - спи­тав її Гер­ман як­мо­га су­по­кій­ним го­ло­сом.

- Грошей,- від­по­ві­ла Риф­ка з упер­тіс­тю бо­же­вільної.

- Нащо?

- Для си­на,- ска­за­ла во­на з при­тис­ком.

- Для яко­го си­на?

- Для Гот­лі­ба.

- Для Гот­лі­ба? Але ж Гот­лі­ба вже й на сві­ті не­ма,- ска­зав Гер­ман з уда­ним за­чу­ду­ван­ням.

- Волить те­бе не бу­ти на сві­ті!

- Значиться, він жи­вий! Ти знаєш, де він є? Де він, ска­жи ме­ні? Чо­му не йде до­до­му?

- Не ска­жу.

- Чому ж не ска­жеш? Ад­же я все-та­ки отець, не з’їм йо­го.

- Він боїться те­бе і не хо­че бу­ти з то­бою.

- А гро­шей моїх хо­че? - ска­зав ура­же­ний Гер­ман. Рифка на те ані сло­ва.

- Знаєш же що,- ска­зав рі­шу­че Гер­ман.- Пе­ре­ка­жи йо­му, ко­ли знаєш, де він, не­хай вер­тається до­до­му. До­сить уже тої дур­ної ко­ме­дії. До­ки не вер­не, то ані цен­та не діс­та­не ані від ме­не, ані від те­бе!

- Але ж він го­тов со­бі що зро­би­ти! - скрик­ну­ла Риф­ка го­ло­сом роз­пу­ки.

- Не бій­ся! Так со­бі зро­бить, як у Льво­ві вто­пив­ся. Га­дає, що ме­не грозьба­ми своїми пе­ре­ло­мить. Ні! Раз я по­дав­ся, те­пер го­ді.

- Але він го­тов утек­ти в світ, го­тов на­ро­би­ти то­бі яко­го ли­ха.

- Хе, хе, хе,- ска­зав нас­міш­ли­во Гер­ман,- в світ без гро­шей не вте­че, а впро­чім… Слу­хай, Риф­ко, щоб ти не ро­би­ла со­бі ні­якої гри­зо­ти за те, що, мов, отсе ти роз­по­ві­ла ме­ні за нього. Я знаю, він то­бі за­ка­зав, і я не на­ля­гав на те­бе. Але я дав­но вже знаю се, знаю, де він жиє і що ро­бить, усе знаю. І щас­тя йо­го, що я се знаю, а то бу­ли б шан­да­рі дав­но вже вса­ди­ли йо­го до цю­пи і бу­ли б шу­па­сом по­ве­ли йо­го до Льво­ва. Ро­зу­мієш? Щас­тя йо­го, що той жид, вуг­ляр, з кот­рим він приїхав зо Льво­ва і у кот­ро­го меш­кає, що він за­раз, ско­ро я приїхав, роз­по­вів ме­ні все до­чис­та. А те­пер слу­хай! Я до нього не бу­ду вти­ка­ти­ся, ло­ви­ти йо­го не пі­ду, бо він, впро­чім, в моїх ру­ках. Пе­ре­ка­жи йо­му, най вер­тає до­до­му, то все бу­де доб­ре. А як не хо­че, то - му­сить. Шан­да­рі пи­ль­ну­ють йо­го, не