Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

Стренд увійшов до зали, де вже чекав сержант Лірі, щоб дати свідчення. Серед небагатьох присутніх Стренд помітив молоду жінку, в якій упізнав репортера міської газети. Жінка сиділа в першому ряду з блокнотом на колінах і з олівцем у руці. Бебкок теж помітив її і прошепотів:

— Боюся, наша новина розлетілася надто швидко. Ця жінка тут не для того, щоб писати про випадки порушення правил вуличного руху.

Ромеро ввійшов із полісменом, який його заарештував. "Добре, що хоч не в наручниках",— подумав Стренд. У темному светрі, якого купив йому Стренд у магазині "Брати Брук", хлопець виглядав маленьким і беззахисним. Він осміхнувся, проходячи повз Хітца, і привітався з директором та Стрендом. Адвокат пішов за ним до столика, що стояв перед столом судді.

Суддя вийшов із свого кабінету, і всі повставали. Судовий виконавець оголосив суд відкритим, і всі, крім адвоката, Ромеро та двох полісменів, що стояли перед столом судді, посідали.

Окружний прокурор монотонно забубонів, читаючи звинувачення. Ромеро зацікавлено дивився в залу, ніби його зовсім не обходило, що казав прокурор, а захоплювала тільки архітектура старовинної зали.

Прокурор замовк, і суддя запитав:

— Що скаже звинувачений?

— Звинувачений своєї вини не визнає, ваша честь, — швидко промовив адвокат.

Ромеро дивився на суддю з глузливим виразом. Той втупив у нього погляд.

— Я не визнаю правомочності цього суду! —заявив Ромеро.

Стренд застогнав. "Це все телебачення,—подумав він.—Тисячі годин репортажів із судових зал".

Суддя зітхнув.

— Зараз ми цього питання не розглядатимемо, містере Ромеро. Поки триватиме розслідування, ви будете під арештом. Я встановлюю заставу у розмірі десяти тисяч доларів.

Стренд почув, як Бебкок охнув. Аллен уже не слухав, як адвокат сперечався за зменшення застави, а прокурор доводив, наскільки це серйозна справа і яку небезпеку становитиме для позивача звинувачуваний, якщо його випустять на волю. Адже він, мовляв, визнав свій акт насильства, а каятись і не думає.

— Застава лишається незмінною — десять тисяч доларів!—заявив суддя.— Наступну справу, будь ласка!

Жінка з газети зосереджено писала, коли Ромеро з полісменом по один бік та адвокатом по другий рушив Проходом До дверей. Коли Ця трійця порівнялася з Хітцом, той підніс середнього пальця й зробив глузливий жест. Ромеро став, і Стренд уже був злякався, що хлопець кинеться на Хітца. Але Ромеро тільки голосно сказав — так, щоб почули всі в залі:

— Ти свого ще діждешся, товстунчику! — Після цього він дав полісменові вивести себе.

— О господи!— простогнав Бебкок і сумно похитав головою.— Страшно навіть подумати, що напише ця дама в завтрашній газеті!— Він зняв окуляри й почав протирати носовичком скельця, так ніби намагався стерти те, свідком чого окуляри були в залі суду.—Що ж,— зітхнув він, — їдьмо додому.

На зворотному шляху директор сказав:

— Як ви гадаєте, Аллене, містер Хейзен дасть гроші на заставу?

— Десять тисяч доларів? — перепитав Стренд.— Я не зважуюсь навіть подумати про таке.

Коли вони приїхали до школи і Бебкок зупинив машину біля Мелсонового корпусу, настала обідня пора, і Стренд був радий, що не побачить уже нікого ні з учнів, ні з учителів. Виходячи з машини, він відчув, що ноги в нього підтинаються, і боявся, що не добудеться до дверей.

— Якщо ви не проти, — сказав він директорові, — я не ходитиму день-два до їдальні та на уроки.

— Розумію, — мовив Бебкок. — Якби я міг, я б цілий рік не ходив до їдальні та на уроки.

— Я спробую зв'язатися з містером Хейзеном. Якщо мені пощастить, я вам усе перекажу.

Бебкок кивнув головою й поїхав. Стренд зайшов до корпусу. Місіс Шіллер із щіткою та відром мильної води стояла навколішки й чистила канапу. Коли Стренд увійшов, вона підвелася.

— Оце заварилося!—промовила вона. її пухке добре обличчя, завжди розпашіле, наче вона весь час стояла перед невидимою піччю, тепер мало страдницький вираз.— Я тут уже двадцять років, і досі нічого такого не траплялося.— Місіс Шіллер озирнулася довкола, немов боялася, що її підслухають.— Я маю вам щось сказати, містере Стрейд. Тільки пообіцяйте, що це залишиться між нами.

— Це про вчорашній випадок?

— Так.

— Обіцяю.

— Зайдімо краще до вас у квартиру!—пошепки попросила місіс Шіллер,— Я не була нагорі й не знаю, може, хтось із хлопців не пішов на Обід, а я не хочу, щоб нас підслухали.

— Ну звісно, зайдімо,— сказав Стренд.

Він пройшов коридором і відімкнув свої двері.

Місіс Шіллер увійшла слідом за ним до вітальні.

— Містере Стренд,—промовила вона,— не знаю, як вам Сказати, але боюся, це моя провина.— Жінка мало не плакала.

— Чому ваша провина?

— Що Ромеро вдарив ножем містера Хітца.

— Тобто як? — різко запитав Стренд.

— Вчора я зайшла сюди, щоб розстелити ваші ліжка. Був час вечері, я гадала, що всі хлопці пішли до їдальні. Раптом чую — нагорі стугонить у батареї. Я пішла перекрити воду. Це було в холі, біля самих сходів. Клапан заїло, і я довго з ним вовтузилася. Коли це бачу—з кімнати Ромеро виходить хлопець. То був містер Хітц. Питаю, чого це він не на вечері. А він каже, що не голодний, бо як повертався до школи, то з'їв кілька сосисок. І пішов униз, до своєї кімнати. Тоді я нічого такого не подумала. Старшим хлопцям дозволяють пропускати вечерю в кінці канікул. І я пішла собі додому. Наш будиночок неподалік від школи. Ми з містером Шіллером дивилися телевізор і вже збиралися лягти спати, коли в двері хтось постукав. Відчиняю — Ромеро. Це було вже, мабуть, після одинадцятої. Хлопець здався мені досить спокійним.

Він завжди такий врівноважений, статечний, як на свій вік... Ви розумієте, що я маю на увазі? Принаймні я завжди так про нього думала... поки все це не скоїлося...— її губи й подвійне підборіддя затремтіли.

— Чого ж він до вас прийшов?

— Каже, щойно приїхав. Мовляв, їздив на вихідні, повертався до Данберрі й не встиг зробити пересадку на поїзд. Потім сказав, ніби в його кімнаті щось пропало — якась книжка, потрібна йому вранці для першого уроку. Дуже стурбованим хлопець мені не здався, але я мала б здогадатися, що сталося щось важливе,— адже він прийшов до мене так пізно. Але ж вихідний день, телевізор і всяке таке, то я просто нічого собі не подумала.— Місіс Шіллер сумно похитала головою.— Ромеро тільки запитав, чи не бачила я його книжки. Ох, містере Стренд... Якби я здогадувалася, що в нього на думці, я б до страшного суду мовчала. Але ж хлопці мають звичку заходити один до одного в кімнату й позичати якісь речі... Книжки, краватки, светри... Тож я й сказала, що бачила, як містер Хітц під час вечері виходив із його кімнати. Тепер би я відрізала собі язика за свою дурість.— Жінка заплакала.

— Не винуватьте себе, місіс Шіллер,— мовив Стренд.

— Яз самого початку була до Ромеро не байдужа, містере Стренд. Він завжди такий чемний зі мною і взагалі такий охайний, а от решта хлопців, принаймні більшість із них, поводилися з ним, як із бездомним псом, і я хотіла якось допомогти йому. Він запитав, чи містер Хітц ніс що-небудь у руках, я спробувала пригадати, але не пригадала і так йому й сказала...

— І що він тоді зробив?

— Він повівся дуже спокійно, містере Стренд. Не висловив ні підозри, навіть нічого не натякнув... Тільки подякував мені, вибачився, що потурбував мене й містера Шіллера, і пішов; Я нічого не думала про це аж до ранку, коли почула...— По її повних щоках потекли сльози.

Стренд обняв місіс Шіллер за її широкі плечі й відчув, що жінка тремтить.

— Ну що ви, що ви! — промовив він безпорадно.— Це не ваша провина. і

— Я не знаю, чи Ромеро розповів кому-небудь, що то я сказала йому про містера Хітца...— Місіс Шіллер не могла говорити.

— Він нікому нічого не розповів. Ні мені, ні містерові Бебкоку, кі поліції, ні адвокатові. Нікому. Лише натякнув мені, що йому сказали про це під секретом.

— Якщо молодий містер Хітц довідається, що то я вказала Ромеро на нього, і скаже своєму батькові.,. Ми з містером Шіллером любимо це. місце, а мого чоловіка напевне звідси виженуть, якщо батько молодого містера Хітца застосує свій вплив... Він могутній чоловік, містере Стренд, і член ради опікунів...

— Я певен, містер Бебкок не допустить, щоб справа зайшла так далеко,— відповів Стренд.— Гадаю, вам не варто цим перейматися. Я нічого не скажу, а Ромеро, здається, теж вирішив не називати вашого імені, бо навіть якби він і розповів про те, що ви бачили, то для суду це не було б доказом...

—— Я не доказів боюся,— сказала місіс Шіллер, витираючи обома долонями очі.— Я боюся містера Хітца й ради опікунів. Та що там!..— Вона спробувала всміхнутись.— Того, що я сказала, плачем не повернеш, хіба не так? — Вона втерла краєм фартуха заплакане обличчя.— Мені має бути соромно за себе. Отак розрюмсатись, коли ви й місіс Стренд таке пережили... Це просто щастя, що ви не потрапили під ніж, коли стали між ними. Мабуть, я в Ромеро помилилася. З леопарда плям не змиєш.

— Він не леопард, місіс Шіллер,— зітхнув Стренд.

— Це так кажуть, сер,— поквапно відповіла жінка. Вона з осторогою глянула на нього, потім додала:— І ще одне...

— Що саме?

— Сьогодні вранці я витрушувала на першому поверсі кошик для паперу, — сказала місіс Шіллер, — і знайшла кілька листів. Написані жіночою рукою. Я тоді вже знала, що Хітц заявив, ніби Ромеро звинувачує його в крадіжці якихось листів. Отож я подивилася їх. Листи були адресовані Ромеро. Любовні листи, дуже щирі й дружні, досить відверті, якщо можна так сказати, містере Стренд. Дівчата тепер говорять таке, чого ми замолоду й не чули. Гадаю, вам слід знати...— Вона замовкла, ніби вагаючись — казати щось чи ні, й ніяково дивилася на Стренда.— Вони були підписані ім'ям Керолайн. На світі, звісно, чимало дівчат, яких звуть Керолайн, тепер це дуже поширене ім'я, але я знаю, що вашу дочку звати теж Керолайн.

— Що ви з ними зробили? З листами?

— Я кинула їх у вогонь, містере Стренд,— відповіла місіс Шіллер.— Я подумала, що ні ви, ні місіс Стренд читати їх не захочете.

— Дякую,— мовив Стренд.— Це було дуже мудро з вашого боку. Ви хочете мені сказати щось іще?

Місіс Шіллер похитала головою.

— Тільки перекажіть Ромеро: я вдячна йому за те, що він не назвав мого прізвища.

— Перекажу.

— Я бачу, місіс Стренд поїхала,— мовила місіс Шіллер.— її валіз у квартирі немає.