Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

міг бачити? В лабораторії? Моє життя донедавна було підпорядковане ідеї, змаганню за істину. Я не знав ні вихідних, ні відпусток, ні кохання, ні батьківських почуттів. І все лише для того, щоб покласти зайву цеглину в споруду, яку зводитимуть тисячі поколінь майстрів і яку прийдешнім навіть важко буде виділити з-посеред інших цеглин на дивній мозаїці-стіні. Чи варто було офірувати кращими роками, щоб покласти єдину цеглину (а може, й не цеглину, а тільки кельму розчину) в споруду, яку невідь-хто й вивершить? Хіба можна вивершити науку? Трохи запізно постало переді мною це запитання. Трохи запізно… І тут, разом з пташиним криком, вітер доносить голос Оксани. Вона кличе на сніданок…

— Що то за дві дівулі, від яких ти не міг відірвати погляду? — Дружина говорить хоч і жартома, але я ладен заприсягтися, що вона ревнує.

— Та сусідки ж із зеленого намету.

— Зелений намет аж он де… То й ішли б собі прямо до моря, а не скошували в наш бік.

Я пригортаю Оксану і вкладаю в обійми всю ніжність, яка призбиралася в мені від дня нашої, розлуки в Ялті.

— Ластівочко моя, хіба ти припускаєш, що мене може хтось цікавити, крім тебе?

Її тіло здригнулося, відтак розм’якло й ніби злилося з моїм. Я знову втрачаю почуття часу: секунди мені здаються вічністю, а вічність — секундами. З цього дивного стану, в якому, я певен, перебувала й Оксана, нас вивів крик баклана. Коли я подивився Оксані в обличчя, то побачив, що вона плаче.

Сонце висушило мою постіль з морської трави, і я вже починаю відчувати пошпигування, немовби не промені, а міріади голок впиваються в груди, живіт, ноги. Подумки порівнюю себе з доісторичною амфібією, яка, либонь, теж полюбляла вилежуватися на осонні в «перинах» прибережного моху. Тільки птахів тоді ще не було, натомість літали велетенські бабки, розкрилля яких сягало метра, та повзало безліч комах. Довго вилежувалася — мільйони років, аж поки жаб’яча шкіра на ній не перетворилася на шкіру рептилії, а рухи не стали проворнішими. Далі рептилія вже перетворилася на ссавця… Та змін передусім зазнавала шкіра. На неьбо першу впливали сонячна радіація, вибух наднової зірки чи виверження вулкана й вилив радіоактивної лави. Отже, щоб моя шкіра, вкрита ороговілими наростами, перетворилася природним шляхом знову в нормальну, потрібно, аби стався якийсь катаклізм — земний чи космічний, минуло щонайменше сто мільйонів років. Я сумно всміхаюся цій думці. Хоча можливе й таке, що иезакріплені мутації (якщо це тільки мутації, а не звичайна реакція шкіри на введений препарат) можуть зазнати зворотної дії під впливом самого тільки сонячного проміння. Хай йому абищо, тому промінню! Несила вже його терпіти! Щось море не поспішає мене підтоплювати. Водорості, на яких лежу, з зелених уже перетворилися на руді, від них пахне йодом. І птахи ніби зледащіли, не галасують, не ширяють над головою, а походжають, як ситі гуси. Дістаю з-під голови піжамну пару й помічаю, що море за два кроки від мене. Воно підбиралося до мого лігва тихо й непомітно, як лихо. Оксану сонце не турбує, вона добре засмагла в Криму, лежить собі на розкладачці, читає. Розкладачку поставила між мною і наметом сусідів. Пильнує, аби хтось із тієї гамірної сім’ї не потурбував мого спокою. На сусідньому «дворі», крім двох дівчат, яких я бачив уранці, метушаться дітлахи і літнє подружжя… А Оксана на мене не дивиться, знає, що я підвівся, але не дивиться. Я вдячний їй за це. Перед тим як одягнути піжаму, лягаю в тепле мілководдя й відчуваю, як тіло починає жадібно «дихати» водою. Перед очима весь берег-пустельний ліворуч і в пістрявих латках наметів праворуч.

Сусіда біля зеленого намету, брунатний, як І вся родина, підняв капот, морокує над мотором. Зрештою безнадійно махає рукою й простує до нас.

— Будьмо знайомі. Василь… — І, пильніше подивившись мені в обличчя, додає: — Михайлович.

— Віктор.

— Спікся?

Я киваю.

— А я кажу своїм: отому хлопцеві зле буде — з самого рання на сонці. — В нього густий хрипкуватий баритон, який, як мені здається, не. відповідає худій, невисокій постаті. — Слухай, ти щось у машинах тямиш?

Я невизначено стенаю плечима.

— Іскра є, стартер крутить, бензину повен бак, а завести не можу. Підсоби, будь ласка. Свіжим оком завше видніше.

… Хлоп’яки біля машини дивляться на мене поштиво, як на лікаря. В обох жваві чорні оченята й відстовбурчені вуха.

— А ти чого такий малий? — питаю в меншенького. — Видно, далеко від річки ріс?

Він соромиться. Відгукується брат:

— Та йому ж тільки шість років.

— А-а… — Мені так і кортить погладити малого по вихрястій голові, але руки прикипіли до кишень піжами.

Сусіда тим часом сідає за кермо і вмикає запалення» А я беру викрутку і, послабивши хомут на гумовій трубці, що сполучає бензонасос із карбюратором, стягую трубку»: Стартер Швидко крутить двигун, але з бензонасоса за мість жвавого струменя ледь капає. Кличу господаря, а сам; сідаю на його місце.

— Зрозуміло, — каже по хвилі сусіда. — Десь забився бензопровід або насос не працює. А я вже хотів карбюратор розкручувати.

— Не варто. Коли потребуватимете допомоги, гукніть.

Прямуючи до нашого «двору», я відчуваю на собі п. он гляди обох дівчат і дебелої господині. Чоловік і хлопці схилилися над моторним відсіком. Спостерігаючи за сусідами, я переживаю незрозумілу ностальгію за тим, чого ніколи не мав. Батьки виховали мене — єдине дитя — цілеспрямованим і наполегливим у досягненні мети. Їхній прорахунок тільки в тому, що не навчили відрізняти необхідне від потрібного. Саме через цей гандж у вихованні я дав утягнути себе в змагання, в азартну, гру, яка полягає в тому, щоб глибше копнути й більше здобути істини (це зветься наукою). Я захопився грою, забувши про життя, добуваючи істину абстрактну, нехтував істиною конкретною. Та з’явилася дівчина і лише своїм існуванням змусила мене глянути по-іншому на все. Я раптом побачив, що за грою змарнував чимало життя, і в паніці кит нувся надолужувати. Моя рішучість була такою великою, а почутя до Оксани таким сильним, що я замахнувся на природу, на час…

Вода непомітно повертається в свої володіння, до межі, яку вона