Читати книгу - "Заборони для відьми, Велена Солнцева"

 Сон зморив важкий і темний, там тхнуло тліном і якоюсь страшною безвихіддю. Болю я не відчувала, але знала що вона прийде потім, з першим проблиском світла, а поки темрява дарувала забуття, натомість забираючи почуття.

Пам'ятаю сердилась на когось, а за що згадати не виходить, та й чи треба це. Який сенс у злості, вона руйнує і не дає спокою.

Ще світле почуття було, що коханням люди кличуть, а інші і хворобою згубною звуть, ось туди темрява і вчепилася хваткою стальною, обплела коконом, не даючи зітхнути, душу по краплі витягаючи і морок даруючи.

Здалеку, мов із світу іншого, колишнього, світлого і яскравого долинав поклик:

-Василино, прокидайся.

А я і не спала, я тільки-но прокидатися почала від сну багаторічного.

-Я ж казав вона не спить, її тлін пожирає, подивися на руки.

Я вже хотіла теж подивитися що там з руками, а потім не стала. Яка різниця? Тіло всього лише сосуд, зіпсується однин, знайду інший.

І на цій думці я спіткнулася. Це зовсім на мене не схоже, я ніколи б так не подумала.

-Буди її стара карга, як тільки до серця ця пліснява добереться вона помре.

-Та захлопни ти пащу півмірок, вона сама пробудитися повинна, повинна довести що гідна силою володіти. А якщо ні, то в забуття їй і дорога.

Спробувала розплющити очі і не змогла, мене знову тягло в сире і темне підземелля пам'яті, ось тільки не моєї, а чужої й чуждої мені. Там жінка ланцюгами скована дивилася очима кров'ю налитими на дитину утроби своєї, яка підросла і закувала її. Перша відьма роду, яка назвала сина Всеволодом, а той замкнув її в підземеллі за вбивство його дружини, яка з перевертнем сплуталася.

Не було для жінки нічого гіршого як бачити падіння сина, як він цілував ноги тієї, що цими ногами ночами до свого вовка бігала. Ось ці ноги і згнили у невістки за дві доби, не витримала дівчина болю і повісилася, а син збожеволілий від горя, що дружину втратив і ще не народжене дитя, замкнув мати в підземеллі. Вбити не зміг, духу не вистачило. І тільки приходив іноді подивитися як жінка в'яне, а вона все померти не могла, не покине цей світ відьма, поки силу свою не передасть.

І одного разу прийшов чоловік із дівчинкою на руках, дочка його, від другого шлюбу, в якому він щастя знайшов і хотів було мати пробачити, та не встиг. Попросила жінка торкнутися онуки, і тільки-но її пальці торкнулися щічки малечі, як відьма випустила останній зітхання, а очі дівчинки з блакитних та ясних стали чорними як сама темрява. І так я переглядала історію життя жінок свого роду, у кожної, окрім найпершої, тільки одна дочка, яка успадкувала силу матері, і у всіх доля однаково важка була - гоніння, багаття, одну в болоті втопили, так вона мертвою ще чверть століття село третувала.

Побачила я й матір свою, яка на колінах перед Єрміонією стояла, і та була не в приклад страшніша ніж зараз, а мама навпаки немов статуетка порцелянова із заморських країн. Єрміонія щось сердито прошипіла киваючи на двері, а мама розплакалася, тихо промовляючи ціну що доведеться заплатити. Сила і життя, все так просто і складно одночасно. Жити вона буде поки перше сиве волосся не з'явиться, а як тільки срібло проступить, так вся  сила піде, а без сили відьма жити не зможе.

Ще побачила я чоловіка зі стиснутими губами і грізним непримиренним поглядом, світле волосся його було забрано в хвіст, а руки стискали жіночу шию. Шию моєї матері, а вона сміялася, реготала, кричачи що всі в його племені збоченці, і що сестра дружиною не може бути.

З безодні чужих спогадів, де я вже перестала розуміти де дійсність, і здавалося особисто прожила кожне життя з безлічі, мене вирвав моторошний рик, який струсив землю, нелюдський гнів і страх у ньому були. Я вже повернула назад, мене манили нові образи, коли почула такий знайомий голос, якого тут не повинно бути.

-Ви що наробили?

Моє тіло відірвали від землі.

-Поклади її назад ірод, вона із землі сили черпає, чурбан ти неосвічений. А коли не розумієш що відбувається, нема чого кричати. І взагалі як ти тут опинився?

-Ти думаєш твій захист зможе мене зупинити? Не сміши відьма, я не прийшов раніше тільки з поваги до її рішення. І біля струмка не забрав лише тому що боявся злякати. А ви  погробити її вирішили? - ще один утробний рик, біля вуха, і гаряче повітря торкнулося шкіри. - Якщо з нею щось трапиться, урию.

У відповідь йому пролунав скрипучий старечий сміх, у якому не було й краплі страху.

-Ти казав що поважеєшь її рішення, ось поважай і надалі, йди звідси. Нічим ти їй не допоможеш, тільки гірше своїми стогнаннями бабськими зробиш.

Тіло затрясло, я відчувала як спина об землю б'ється, а руки безладно кидаються загребаючи пил. Потім мене знову спробували підняти, пролунав глухий удар і сварливе:

-Сказала ж не можна. Не твоє, не чіпай.

-Моє.

Знатне ревіння вийшло, краще ніж дзвінок пробуджує у ведичній школі. Тіло зігнулося і знесилено впало на землю, наче й не моє. Нарешті повіки, які здавались неподімними, таки вдалося відкрити.

Наді мною стояв Кузьма уважно вдивляючись. Не знаю що він там побачив, але очі його здивовано округлилися.

-Ганно, ти глянь тільки, зенки то у неї блакитні стали.

Відьма за мить виявилася поруч і вп'ялася в мене очима.

-І правда. Значить набрала сили і вибратися змогла, а ти боявся.

Я повільно сіла і хрипко попросила:

-Пити.

Ганна штовхнула Кузьму.

-Чого стоїш, вона скільки годин мучилася, а ти їй і кухля води не приніс.

-Що ви з нею зробили?

Гучний рев дракона змусив скривитися. Він стояв позаду, тому бачити я його не могла, але чудово чула.

-Чого репетуєш як оголошений, набрид сил уже ніяких немає.

Дар не звертаючи уваги на застережливо шиплячу відьму, стрімко підійшов до мене, і не менш стрімко підхопив на руки.

-Я її забираю.

-Чи тобі то вирішувати? То її рішення було, ми його лише виконали.